Глава 8: Опівнічний Поцілунок

Наталка та Аріан увірвалися до Тронного Залу.

​Замок був саме таким, як на обкладинці книги: величезний, урочистий, повністю вкритий сріблястим інеєм, що мерехтів у місячному світлі. У центрі залу, на узвишші, стояв Годинник Вічності. Його стрілки, немов прибиті магією, показували 23:59.

​— Ось воно, — прошепотів Аріан, його погляд був прикутий до великого годинника, а обличчя зблідло. — Усе зупинилося тут, коли я був дитиною.

​Наталка відчула потужний, холодний сплеск болю, що йшов від годинника. Він був настільки сильний, що Троянда в її руці ледь не згасла, а срібна скринька Дару Віри перестала дзвеніти.

​— Він іде за нами! — крикнув Аріан, вказуючи на вхід.

​Вартовий Забуття наздогнав їх. Цього разу він був більшим, його тіло було утворене з усього розчарування Королівства. Він знову тримав свій пісочний годинник, із якого сипався білий, холодний пил.

​— Ти згадав! Ти згадав про свій біль! — прошипів Вартовий, кидаючи пил на Аріана. — Але ти не зможеш його забрати!

​Аріан заплющив очі, намагаючись не піддатися пилу забуття, який навіював думки про відмову та втечу.

​— Наталка! — вигукнув він. — Біль тут! На годиннику! Він закритий у Часі!

​Наталка зрозуміла. Вона мала завершити Пророцтво.

​Вона кинулася до годинника, притискаючи до себе два Дари.

​— Ти хочеш цей біль? — крикнула вона Вартовому. — Він належить Королю!

​Вона взяла Дар Віри (музичну скриньку) і кинула її на циферблат годинника, прямо на цифру 23.

​Потім вона взяла Дар Надії (зігрітий спів пам'яті), і, притиснувши його до серця, передала його долонею до цифри 59.

​Скринька Дару Віри почала грати гучну, радісну мелодію. З Годинника вирвався потік фіолетового світла — Дар Кохання, Справжній Біль.

​— Це біль не забуття, Аріан! — крикнула Наталка. — Це біль кохання, яке ти ховав! Це смуток за матір’ю, а не страх перед Новим Роком!

​Фіолетове світло вирвалося з Годинника Вічності і, облетівши залу, влучило прямо у Вартового Забуття. Його тіло з павутини почало танути.

​— Ні! Я не дозволю йому відчути…! — заверещав Вартовий.

​— Відчуй це! — вигукнула Наталка, і фіолетове світло поглинуло його. Вартовий Забуття розсипався, перетворившись на потік звичайних сніжинок, що опустилися на підлогу.

​Все скінчено! Але Годинник і далі стояв на 23:59.

​Наталка відчула, як її сили вичерпуються. Вона знайшла усі Дари, вона перемогла Вартового. Вона зробила все. Але Час стояв.

​Аріан повільно підійшов до неї. В його очах не було вже криги, вони були чистими, наповненими сльозами. Сльозами за забутою матір'ю.

​— Ти… ти зробила це, — прошепотів він. — Ти повернула мені мої спогади, мою віру і мою надію. Але це не спрацювало. Я не знаю, як змусити його…

​— Ні! — крикнула Наталка, знову відчуваючи хвилю розпачу. — Спрацює! Це має спрацювати!

​Вона підняла Опівнічну Троянду. Тепер квітка не світилася фіолетовим чи блакитним. Вона палала чистим, яскраво-червоним вогнем.

​— Ти був правий! — сказав він, дивлячись на неї. — Поцілунок не спрацює, якщо я не віддам...

​— Віддай все! — прошепотіла Наталка, підходячи до нього.

​Аріан поклав руки їй на щоки. Його руки були теплі. Справді теплі.

​— Я не знаю, що це за почуття, — його голос був ледь чутний. — Але я не хочу, щоб ти зникала. Я віддаю тобі свій Грудень, Наталка. Ведім мене до свого Нового Року.

​У той момент, коли їхні губи з'єдналися, це був не поспішний, невмілий поцілунок. Це був Поцілунок Справжнього Кохання, витканий із всього: із його болю, її віри, їхньої спільної надії та шаленого гніву, який перетворився на пристрасть. Це був поцілунок Зміни.

​Аріан обійняв її міцно, і все Королівство затремтіло.

​Раптом вони почули це.

​БУМ.

​Годинник Вічності загудів. Його механізми, які століттями спали, з ревом прокинулися.

​БУМ!

​Стрілки, які стояли на 23:59, почали рухатися.

​БУМ! БУМ! БУМ!

​Сніжинки на обличчі Наталки перестали бути крижаними. Іній зі стін замку почав падати, перетворюючись на блискучу, теплу росу.

​БУМ! БУМ! БУМ!

​Мелодія Дару Віри грала гучніше.

​БУМ! БУМ! БУМ! (Остання секунда!)

​БУМ!

​Годинник пробив дванадцять.

​Зал наповнився тріумфуючим, радісним світлом. Наталка відчула, як її тіло стає легким.

​Коли вона розплющила очі, вона побачила, що вони все ще в Тронному Залі, але він був інший: яскравий, теплий. Аріан стояв перед нею, усміхаючись. У його очах тепер було не крижане, а блакитне, весняне небо.

​— З Новим Роком, моя надія, — прошепотів він.

​— З Новим Роком, мій Принц, — відповіла Наталка.

​Раптом, яскраво-червона Опівнічна Троянда в її руці перетворилася на... знову книгу. Ту саму, в оксамитовій палітурці. Вона була теплою.

​А на обкладинці, замість зірки, був напис: "Кінець".

​Вона відчула, як її тягне назад.

​— Я мушу йти. Мій час…

​— Я знаю, — сказав Аріан, але тепер у його голосі не було відчаю. — Ти змінила нас. Ти повернешся до свого олів’є. Але це Королівство чекатиме на тебе. І на наступну північ.

​Він востаннє поцілував її.

​Наталка опинилася на своєму горищі, в купі старих гірлянд. За вікном, яке вже не було засніжене, лунав гучний бій годинника. Дванадцять!

​«З Новим Роком!» — крикнули знизу.

​Вона стиснула книгу. Усередині, на останній сторінці, було написано: «Ти моя єдина надія. Аріан». І лежала єдина, суха, але не зів’яла пелюстка Опівнічної Троянди.