Глава 6: Останній Забутий Сон

Наталка бігла, слідуючи глибокому сліду, що тягнувся по снігу, і відчувала, як червоний колір співчуття в Опівнічній Троянді посилюється. Хутряний комір Аріана, затиснутий в її іншій руці, був важким, як усвідомлення його вразливості.

​Вона вже не думала про нього як про "Вашу Снігову Холодність". Вона думала про нього як про людину, яка століттями не могла прокинутися у новому дні, і яка тепер, очевидно, була в полоні.

​Наталка зупинилася біля великого, дивно гладкого каменю, повністю покритого інеєм. Слід обривався тут, наче щось піднялося в повітря, забравши Аріана.

​Вона притулилася до каменю, задихаючись. Скринька Дару Віри тихенько дзвеніла, а Троянда мерехтіла.

​«Я мушу знайти його. Але як? Я навіть не знаю, хто його забрав!»

​Раптом вона згадала слова Мерліна: «Ти маєш знайти його серце». А також Пророцтво: «Дар Надії: Останній сон, який він забув».

​Наталка подивилася на місце, де обірвався слід. Аріана, гордого та самовпевненого, було забрано проти його волі.

​«Де б він хотів бути зараз, якби міг обирати? Не в замку, де він приречений бачити 23:59. Не на каруселі, де він втратив віру. Де він був би у безпеці?»

​Наталка заплющила очі. Вона стиснула Троянду. Вона спробувала уявити, яким був Аріан до того, як його серце замерзло. Він, мабуть, був дитиною, яка мріяла про звичайне, тепле Різдво.

​Тепло. Безпека. Час, коли можна дозволити собі розслабитися і забути про тягар Королівства.

​Раптом Троянда в її руці різко змінила колір із червоного (тривога) на ніжно-блакитний — колір глибокого спокою та мрії. І квітка вказала вгору.

​Наталка підняла голову. Вона побачила над собою вкриті снігом гілки вікових ялин, і між ними — смугу темного, зоряного неба (адже північ ніколи не наставала). А там, високо, на вершині найвищого дерева, був слабкий вогник. Це був не вогник ліхтаря. Це було схоже на... кімнатне вікно.

​Це була хатинка. Не на землі, а на дереві.

​— Останній сон, — прошепотіла Наталка. — Це його схованка, його дитяча мрія. Там, де він міг дивитися на зірки, не думаючи про час.

​Вона знайшла перший Дар, використовуючи його минуле. Тепер вона мала знайти другий Дар, використовуючи його бажання.

​Наталка подивилася на слід. Аріана забрали туди. У його власну схованку. Хтось знав, що це його найбезпечніше місце, і використав це.

​Її серце забилося ще швидше. Щоб дістатися до хатинки, їй потрібно було піднятися.

​— Добре, Принце Аріан, — прошепотіла вона, дивлячись на дерево. — Зараз я врятую твій останній сон. А потім... я тебе розморожу!

​Вона знайшла вузьку, обледенілу драбину, що вела вгору по стовбуру дерева. Затиснувши Дари й Троянду, Наталка почала підйом у Новорічну Ніч.

Наталка дерлася крижаною драбиною. Кожен її рух супроводжувався скрипом старого дерева і дзенькотом замерзлої срібної скриньки Дару Віри. Вона намагалася не дивитися вниз, де внизу розстилався безмовний, сніжний світ вічного Грудня.

​Нарешті вона досягла маленької платформи. Вона прослизнула крізь вузькі дверцята, що були більше схожі на люк, і опинилася всередині.

​Хатинка на дереві була маленькою, але затишною. У ній пахло хвоєю та чимось солодким, схожим на гарячий шоколад. На вікні лежав шар інею, а по центру стояло єдине залізне ліжко.

​Принц Аріан був там.

​Він сидів на ліжку, прикутий до узніжжя товстими крижаними кайданами. Він був блідий, його красиве, але зазвичай гордовите обличчя тепер було виснажене і налякане. Він подивився на Наталку, і його крижані очі вперше виражали не гнів чи зневагу, а чистий шок.

​— Ти?! Як ти… — почав він, але його голос обірвався.

​Але Наталка не встигла відповісти. У кутку, біля крихітного іграшкового каміна, стояв Вартовий Забуття.

​Це був не фантом, як той, що переслідував її в парку. Це був маленький, але моторошно сильний чоловічок у формі ельфа, повністю витканий із сірої, липкої павутини. Його очі були порожні, як дві дірки, що поглинають світло, а в руці він тримав мерехтливий пісочний годинник. У ньому замість піску був білий, швидкоплинний пил.

​— Ти принесла мені його Сміх, — прошипів Вартовий, і його голос був сумішшю шарудіння та старечого скрипу. — Це був мій Дар.

​Він вказав на скриньку в руці Наталки.

​— Кохання не може перемогти Час, коли Час сам є покаранням, — сказав Вартовий. — Я — його охоронець. Охоронець його забуття. Тут він у безпеці від усіх своїх проблем. Від Нового Року.

​Наталка кинула хутряний комір на підлогу.

​— Це не безпека! Це в’язниця! Віддай його!

​Вартовий зробив крок, і срібна скринька в руці Наталки задзвеніла ще сильніше.

​Аріан напружено спостерігав за нею.

​— Наталка, послухай! Він сильний, він харчується нашою зневірою! Ти не зможеш…

​— Замовкни, Принце! — крикнула Наталка, але її голос тремтів.

​Вона зрозуміла, що цей Вартовий Забуття — це той, хто змушує Аріана залишатися в циклі 23:59, позбавляючи його Надії.

​— Я тут за другим Даром! Даром Надії! Останнім сном, який він забув! — вигукнула Наталка, показуючи на прикутого Принца.

​Вартовий засміявся, і цей звук був схожий на хрускіт сухого льоду.

​— Він тут, у цій кімнаті, прикутий до свого забутого ліжка! Але ти не отримаєш його, доки не віддаси мені свій перший Дар, свій сміх!

​Раптом, Аріан, прикутий і беззахисний, тихо промовив.

​— Наталка... Не віддавай.

​Вона повернулася до нього. На його обличчі не було зарозумілості, лише відчай.

​— Як ти взагалі знайшла мене? — запитав він. — Ти пішла... хоча знаєш, як я тебе образив...

​Наталка відчула, як її серце тане від його слів. Вона подивилася на Опівнічну Троянду. Вона світилася блакитним кольором Надії.