Глава 5: Перший Сміх

Наталка відчувала, як сили повертаються до неї, але не від гарячого напою, а від відчуття мети. Вона вже не була просто «гостею зі Справжнього Часу», а обраною.

​— Дар Віри. Перший сміх, який він відкинув, — прошепотіла вона, дивлячись на карту, яка, втім, була лише пергаментом з візерунками з інею.

​— Він прихований там, де з’явилася перша тріщина у його вірі в диво, — пояснив Мерлін, нахиляючись над нею. Його голос був тихим, як падіння сніжинки. — Перший сміх, який він навчився приховувати.

​— Але де це місце? Королівство величезне, і у ньому, здається, нічого не відбувається, — зітхнула Наталка.

​Мерлін усміхнувся і простягнув їй Опівнічну Троянду. Квітка в його руці спалахнула яскравим червоним світлом.

​— Ця квітка — не просто символ. Вона реагує на емоції. Сміх, Віра, Смуток — її кольори змінюються. Щоб знайти Дар, ти маєш знайти місце, де сміх перетворився на сльози. Аріан був дитиною, коли час зупинився.

​Наталка кивнула, вбираючи кожне слово. Вона причепила Троянду до свого чорного плаття, і її пелюстки одразу почали випромінювати слабке золотаве світіння — колір надії.

​— Я мушу йти. Не можу дозволити цьому морозу заморозити час назавжди, — вона поглянула на Мерліна. — І я маю знайти Принца, хоча б для того, щоб показати йому, що я не здаюся.

​Хранитель кивнув.

​— Будь обережна. Королівство повне ілюзій, які Аріан створив сам, щоб захистити себе від болю.

​Наталка, вийшовши з теплої хатини, знову відчула різкий холод, але цього разу він не був таким болючим. Вона попрямувала туди, де, за її відчуттями, мав би бути замок, але Троянда в її руці різко повернулася праворуч.

​«Сміх перетворився на сльози...»

​Вона йшла, і пейзаж поступово змінювався. З крижаних ялин він перетворився на засніжений, але впізнаваний міський парк. Замерзлі фонтани, лавки під важкими шапками снігу. І тут, посеред галявини, вона побачила дерев’яну карусель. Вона була накрита брезентом, але крізь нього проглядалися фігури коней та оленів.

​Наталка підійшла до неї, її серце забилося швидше. Вона відчула дивний резонанс із Опівнічною Трояндою, яка тепер пульсувала, змінюючи золотий колір на ніжно-зелений — колір невинності та дитинства.

​— Карусель… — прошепотіла вона. — Тут діти мали сміятися.

​Коли вона зняла край брезента, на очі їй потрапив маленький дерев’яний іграшковий олень, що сидів на сидінні. Він був розписаний яскравими, хоча й трохи облупленими, фарбами. На оленя була надіта крихітна, теж дерев’яна, корона.

​Наталка обережно взяла його в руки. Іграшка була дуже холодною. Вона провела пальцем по його різьбленому боку і відчула ледь помітну, випалену літеру «А».

​— Аріан… — здогадалася вона. — Це твій. Твій перший сміх був тут?

​Раптом зсередини оленя щось тріснуло. З-під дерев’яної корони випала крихітна срібна музична скринька у формі серця. Скринька була замерзла, а її поверхня покрита кригою.

​Щойно Наталка взяла її, Опівнічна Троянда спалахнула яскравим білим світлом.

​— Це Дар Віри! — вигукнула Наталка.

​Але в той самий момент, як вона заволоділа Даром, із-за замерзлих дерев з’явилася постать. Це був високий, тіньовий Фантом Гніву, схожий на сам Принців гнів, сформований бурею. Він мав крижані очі, точнісінько як у Аріана, але вони були сповнені люті.

​— Поверни! — пролунав глухий, бездушний голос, і Фантом зробив крок до неї. — Це моє! Я не дозволю повернути час назад!

​Фантом кинувся на Наталку, а музична скринька в її руці, немов у відповідь на небезпеку, почала тихенько грати мелодію колискової.

Срібна музична скринька в руках Наталки грала тиху, майже нечутну, але неймовірно чисту мелодію колискової. Ця пісня була єдиним захистом від Фантома Гніву, який насувався, виючи, наче справжня снігова буря.

​— Віддай Дар! — прохрипів Фантом, його крижані очі палали такою ж люттю, яку Наталка бачила в очах Аріана під час їхньої сварки.

​— Ні! — крикнула вона, притискаючи скриньку до грудей. Вона побігла, навмання кинувшись у бік замерзлого парку.

​Мелодія колискової не зупиняла Фантома, але, здавалося, сповільнювала його. Срібне серце скриньки, яке Наталка тримала разом із Опівнічною Трояндою, випромінювало м'яке біле світло — світло забутої Віри.

​Наталка бігла між старими ялинами, гілки яких вкривав важкий, нерухомий сніг. Вона не дивилася назад, але чула, як крижані кігті Фантома шкрябають по повітрю за її спиною.

​Раптом вона спіткнулася. Не об корінь і не об камінь. Вона впала на щось м’яке, що лежало під снігом.

​Вона швидко підвелася, і її погляд упав на те, що вона знайшла: це був темно-синій хутряний комір — дорогий, розкішний, точно такий, як на камзолі Принца Аріана. Комір був вирваний зі швом, ніби його зірвали в боротьбі, або Принц намагався втекти.

​Наталці стало страшно. Вона зрозуміла, що Снігова Буря Розчарування, яка їх розділила, була не просто погодою, а була породжена самим Гнівом Аріана, який тепер утілився у Фантомі.

​Якщо Фантом Гніву полює на мене, то що полює на Принца?

​Наталка швидко озирнулася. Фантом Гніву стояв за двадцять кроків, не наближаючись, наче боявся торкнутися цього місця.

​Поруч із коміром, Наталка побачила чіткий слід у снігу. Це був незвичайний, довгий і глибокий слід, що тягнувся вглиб лісу. Це був не слід людини, а слід... чогось, що тягли по землі.

​Наталка підняла комір — він все ще пахнув його дорогими, холодними парфумами. Її охопила несподівана, різка тривога. Принц був зарозумілий, але він також був наляканий і самотній у своєму вічному Грудені. І тепер він був беззахисний перед цією невидимою небезпекою.

​— Він у біді, — прошепотіла вона. — Не тільки Королівство.