Глава 3: Снігова Буря Розчарування

Слова Принца Аріана пролунали, як дзвін кришталевої люстри, що розбилася на шматочки.

​— Ти нічого не знаєш про справжнє кохання, — повторив він, і в його очах була не просто зневага, а глибокий, пекучий біль.

​Наталка відчула, як її щоки горять від приниження. Сльози розчарування миттєво перетворилися на лють.

​— А ви, Ваша Снігова Холодність, знаєте? — вона підвищила голос, і її голос був єдиним звуком, що порушував урочисту тишу вічного 23:59. — Ви стоїте тут, закритий у своєму крижаному замку, і чекаєте, поки хтось прийде і зробить все за вас! Я прийшла, ризикнула і, між іншим, я не зобов'язана вас кохати, щоб хотіти врятувати чиєсь королівство від вашої нудьги!

​Аріан розлючено наблизився до неї. Його обличчя було майже торнадо емоцій, які він намагався придушити.

​— Ти називаєш це нудьгою? Ми століттями у полоні! Мої батьки, мої люди... ми повільно замерзаємо, і ти думаєш, що твій поспішний, звичайний поцілунок щось змінить? Справжнє кохання — це не гірлянда, яку можна просто повісити!

​— А справжній Принц — це не той, хто звинувачує! — відрізала Наталка, її губи тремтіли. — Я могла б просто повернутися, якби знала, що ви такий… такий крижаний і зарозумілий!

​Вона рвучко відвернулася, збираючись бігти назад до того місця, де був портал. Опівнічна Троянда, яку вона все ще стискала в руці, почала тремтіти.

​Саме в цей момент, ніби розгнівана їхньою сваркою, навколо них різко змінилася погода. Вітер завив із такою люттю, що аж стогнала вежа замку.

​— Гей! — крикнув Ерік, кидаючись до них. — Снігова буря! Це буря Розчарування! Вона завжди починається, коли… коли надія вмирає!

​Протягом кількох секунд сріблясті сніжинки перетворилися на густу, непроглядну білу стіну. Шквальний вітер виривав волосся з-під шапки Наталки і кружляв його в шаленому танці. Замок і місяць зникли.

​— Ти бачиш? Навіть погода проти тебе! — голос Аріана ледве пробився крізь рев стихії.

​— Це ти її прикликав своєю зарозумілістю! — крикнула Наталка, міцно тримаючись за Опівнічну Троянду. Вона відчула, як вітер тягне її, як пушинку, убік.

​— Тримайтеся! — заволав Ерік.

​Аріан зробив крок до Наталки, намагаючись схопити її за руку, але вітер, здавалося, знав, що робити. Він кинув Наталку вбік, до високих, покритих інеєм чагарників.

​— Ні! — крикнув Аріан, але було вже пізно.

​Наталка впала, відчайдушно намагаючись не випустити червону квітку. Коли вона підняла голову, снігова стіна вже повністю закрила силует Принца. Вона почула лише його останній, розгублений крик: «Тримайся квітки!»

​А потім була лише біла, глуха тиша.

​Наталка була сама. Загублена у вічному грудні, зі змарнованою єдиною спробою врятувати світ і єдиною теплою квіткою у руці.