Наталка завжди вважала горище місцем, де час зупиняється. Це було царство пилу, забутих іграшок і сухих ялинових гілок, що пахли минулими святами. Сьогодні, 31 грудня, о 23:59, вона піднялася туди, шукаючи гірлянди, які, здавалося, зникли саме для того, щоб зіпсувати ідеальний Новий Рік.
Вона відкинула старий плед, і її пальці торкнулися твердої, але неймовірно холодної обкладинки. То була не просто книга. Вона була більшою за будь-який альбом, із палітуркою, обтягнутою м’яким, як сніг, оксамитом, а її торець обрамлювала мідь, що покрилася зеленою патиною. На обкладинці, замість назви, сяяла єдина, вирізана з кристала, зірка.
Наталка провела рукою по зірці. Морозний холод миттєво пронизав її рукав. Вона відчула дивний, різкий запах: суміш озону після грози і свіжого, щойно зірваного морозника (пуансетії), тієї самої квітки, яку вона тримала у руці на екрані свого телефону.
Наталка розкрила книгу. Всередині не було жодного слова, лише один малюнок: крижаний замок, освітлений величезним місяцем, і стрілка вежі, що невідступно показувала 23:59.
У той самий момент, як вона подивилася на малюнок, навколо неї спалахнуло яскраве, сліпуче зелене світло. Здалося, що всі тисячі порошинок у повітрі перетворилися на мерехтливі діаманти.
Звідкись здалеку донісся глухий бій годинника. Раз. Два. Три...
Коли Наталці вдалося розплющити очі, вона зрозуміла, що більше не на горищі. Під ногами був хрусткий, сріблястий сніг. Перед нею височів той самий замок із книги. Повітря було сповнене тишею, наче весь світ затамував подих. І стояла нестерпна, крижана краса.
Наталка подивилася на руку. Замість книги вона тримала в долоні єдину Опівнічну Троянду — яскраво-червону квітку, ідеально схожу на малюнок.
Вона почула голоси.
— Знову 23:59. Ми не можемо це виправити! — пролунав відчайдушний, молодий голос, що розбивав тишу, наче скло. — Ми не дочекаємося Нового Року!
Наталка зробила крок уперед. На часовій вежі замку стрілки завмерли, як на малюнку, показуючи 23:59. Вона була в пастці вічного кінця старого року.