9

Грандіозний бальний зал готелю «Континенталь» був втіленням марнотратства: кришталеві люстри відбивали тисячі іскор у келихах, а білі троянди тонули в золоті та оксамиті. У центрі цього пишного дійства стояла Софія. Вона виглядала як ідеальна, але крижана статуя. Її весільна сукня була шедевром від-кутюр: білосніжний атлас облягав фігуру, переходячи у пишний шлейф, оздоблений тонким мереживом. На її холодному, майже переможнім обличчі лежала маска абсолютної впевненості. Поруч із нею стояв Дмитро. Він був великим, мовчазним чоловіком, справжньою скелею. Його дорогий смокінг не приховував потужної статури. Обличчя Дмитра було холодним і байдужим, наче він був тут за контрактом, а не з любові. Він був небезпечним спостерігачем, увага якого була розподілена рівномірно по всьому залу, як у хижака.
Зал, наповнений приглушеним гулом, стих. Віктор, тепер із відновленим зором, тримав Арію за руку. Вона була втіленням драматичної краси у червоній сукні. Це був колір пристрасті та небезпеки, абсолютно недоречний для весілля, що лише підкреслювало її виклик. Сукня була довга, з тонкого шовку, що струменів по фігурі, з відкритими плечима та глибоким вирізом на спині. Кожен її рух був грацією, наче вона пливла над підлогою, оточена аурою забороненого бажання.
Побачивши їх, Софія застигла. Її ідеальна посмішка розкололася. Лють, чиста, пекуча, піднялася від живота до горла. У її очах спалахнув вогонь, який хотів спопелити цю пару прямо на місці. Це була не просто образа, це був удар по її контролю, по її тріумфу. Вона розуміла: Віктор повернувся не тільки з помстою, але й з її ж зброєю в руках.
Віктор повів Арію прямо до молодят.
Віктор: (Ідеально спокійно, з легкою посмішкою) Мої вітання, Софіє. Ви виглядаєте… драматично. Дмитре, радий нашому знайомству. Нарешті бачу обличчя людини, про яку так багато чув.
Софія: (Голос тремтить від стримуваної люті) Вікторе. Я знала, що ти прийдеш. Але ця… з тобою? 
Арія: (Піднімає підборіддя, її голос тихий, але твердий) Я також рада тебе бачити Софіє.
Дмитро: (Його голос глибокий і глухий, як відлуння у печері. Він дивиться лише на Віктора, повністю ігноруючи жінок) Віктор. Ти прийшов на весілля чи на поле бою? Я не люблю ігор, які коштують мого часу.
Віктор: (Дивиться прямо в холодні, уважні очі Дмитра) Я прийшов привітати. І попередити. У нас із Софією є незавершені справи. І якщо вона торкнеться моєї, — (він легко стискає руку Арії) — то я торкнуся твого. А ти, Дмитре, здається, надто дорожиш своїми активами, щоб дозволити їй їх зруйнувати.
Напруга була настільки густа, що, здавалося, її можна було різати ножем.

Заграла музика. Віктор не чекав запрошення, він потягнув Арію за собою, поки Дмитро та Софія не встигли оговтатися.
У світлі, що мерехтіло, пристрасний танець став їхньою першою битвою. Червона сукня виблискувала, як полум’я, що охопило Віктора. Він вів її агресивно, владно.
Віктор: (Нахиляється до її вуха, його голос — хрипкий шепіт) Ти виглядаєш прекрасно у цьому червоному. Це колір, який мені підходить.
Арія: (Відчуваючи, як його рука палить її талію, вона намагається зберегти байдужий вираз обличчя) Ти завжди був хижаком, Вікторе. Але не забувай, що я знаю всі твої пастки.
Віктор: (Посміхається) Це не пастка, Аріє. Це реальність. Ти думаєш, що прийшла сюди мститися Софії, але насправді ти прийшла до мене. Ти не можеш втекти від цього.
Арія: (Її дихання прискорене) Ти помиляєшся.
Віктор: (Різко повертає її, притискаючи до себе) Ні. Я тепер бачу, Аріє. Бачу страх і бажання. І я хочу, щоб увесь цей зал бачив це.
Після танцю Віктор, не відпускаючи її руки, вивів Арію на терасу. Холодне нічне повітря мало б остудити їх, але напруга між ними лише зросла. Гості у бальному залі могли бачити їх крізь панорамні вікна. Віктор знав це.
Арія: (Намагається вивільнити руку) Вікторе, що ти робиш?
Віктор: (Протягує руку до її обличчя, обводячи контур губ) Я роблю те, що мав зробити давно. Показую їм усім, що ти моя.
Він не питав дозволу. Його очі горіли владою та люттю. Він потягнув її на себе і втягнув у пристрасний поцілунок. Це був не ніжно-романтичний жест, а акт володіння. Його губи були вимогливими, його руки міцно тримали її обличчя, не даючи відсторонитися.
Він володів нею в усіх на очах.
Арія відчула, як світ навколо неї зникає, замінюючись цим п’янким, забороненим відчуттям. Вона ненавиділа його силу, але її тіло зраджувало її, відповідаючи на цей натиск. Її почуття були складними, заплутаними: злість на нього, злість на себе і дикий спалах пристрасті.
Коли він нарешті відпустив її, Арія відчула пекучий сором. Вона швидко відступила, опустивши очі. Віктор спеціально це зробив при всіх, щоб принизити Арію, показати Софії, що вона втратила контроль і щоб змусити саму Арію почуватися пішаком у його грі.
Віктор: (Тихо, дивлячись на відображення їхніх силуетів у склі, де за ними спостерігали гості) Тепер вони знають. Ти тут не як гість, а як застава. А тепер повертаємось до залу. Шоу тільки починається.