3

Голова тріщала від нестерпного болю, кожна клітинка тіла благала про припинення цих катувань. Мене волокли за ногу по шорсткій, твердій поверхні. Я не могла зорієнтуватися, де я перебуваю – чи то закинутий будинок, чи то спортивний зал… Все пливло перед очима, світ кружляв у безладному танці.
Коли мене різко підвісили за руки до високих ременів, що звисали зі стелі, біль пронизав усе тіло, але водночас це дало мені можливість розгледіти людей у приміщенні. Той грубий чоловік, що волочив мене, виявився вірним псом Віктора – його погляд був сповнений холодної відданості. Поруч стояла жінка – Аніта Камінська, певно, перша людина, яка бажала моєї смерті. Аніта… Її обличчя було спотворене люттю.
Сам Віктор стояв неподалік. Чорні окуляри, як завжди, ідеально пасували до його жорстокого образу, приховуючи очі. Він здавався спокійним і впевненим у собі. Хоча язик так і чесався відпустити якесь їдке зауваження, я вирішила стриматися. Не думаю, що зараз взагалі варто говорити.
— Аріє, я дуже радий тебе бачити! — Голос Віктора ехом пронісся по приміщенню, наче луна з пекла.
— Не скажу, що я дуже рада зустрічі з тобою, — видихнула я. Мене трясло від однієї лише думки про те, що зі мною буде далі. Я так довго ховалася, так довго уникала цього моменту… Це нелегко, коли на тебе полюють дві сім'ї, які прагнуть твоєї смерті: одна — мафіозна родина, що просила мене вбити Віктора, а другий… він сам, той, кого я так і не змогла позбутися.
— Ти стерво, яке заслуговує на жорстоке покарання! І повір мені на слово, я змушу тебе радіти нашій присутності, — прошипіла Аніта. Її обличчя спотворила лють. Здається, вона була не в гуморі, і це погано для мене. Дуже погано.
Віктор підійшов ближче, різко схопив мене за обличчя, стиснувши щоки, і виплюнув усю образу, яку беріг стільки часу.
— Сподіваюсь, тобі буде солодко, — процідив він крізь зуби. — Аніта зробить усе, аби ти залишилася «задоволена».
Він відштовхнув мене і, не озираючись, пішов. Я одразу зрозуміла: Аніта не залишить на мені живого місця. Якщо у Віктора ще є хоч якісь гальма, то у неї їх немає зовсім.
Вона використала на мені всі тортури, які були в приміщенні. Усе тіло гуло від болю, кожна нервова клітина кричала. Я вже нічого не пам'ятала, біль змішався зі злістю, було важко збагнути, що зробити, аби все це нарешті закінчилось.
Проте Аніта ніби відчула моє благання або ж сама втомилася від катувань. Вона нарешті поклала палицю і разом зі своїм псом вийшла з приміщення.
— Ми її залишимо тут? — почувся здалеку голос чоловіка.
— Якщо помре, то нехай буде тут, — відгукнулася Аніта. — Повернемося через декілька днів. Якщо житиме, то дамо шанс виправитись…
Коли вони пішли, я довго висіла, відчуваючи, як життя повільно покидає моє тіло. Аж коли я прийшла до тями, зрозуміла, що надворі йде сильний дощ. Крізь діри в стелі він проникав всередину, і це було єдине, що привело мене до тями. Важко було навіть поворухнутися, але хто знає, що буде далі, коли вони повернуться? Тому, зібравши останні сили, я зняла ремені з рук і з гуркотом впала на землю. Біль був нестерпним, але я була вільна. Принаймні, на деякий час.