2. Віктор Камінський

Темрява — єдине, що я бачу з моменту останньої зустрічі з тією дівчиною. Лють і жах водночас лишаються в моєму серці. Я був настільки розгублений, що дозволив їй втекти від мене. Арія Спенсер — дівчина, яка залишила темряву в моєму житті. Вже три місяці ми вистежуємо її, проте таке враження, ніби її не існує; усе, що вона розповіла про себе, було вигадкою. Адміністратор у закладі "Мон плезір"? Звучить зараз дуже смішно. Це найкращий ресторан міста, вона, певно, там ніколи й не була.
— Як ти? — Аніта ніколи не вміла стукати, а зараз тим паче не буде цього робити. Проте мені хотілося, щоб вона знала межі. Я розумію, що зараз я дещо не в тому стані, щоб вимагати цього, проте колись вона таки навчиться цінувати кордони.
— Ніколи ще не почувався настільки добре… — В мені майже нічого не змінилося, окрім одного, головного. Я більше не можу бачити анічогісінько…
— Рада, що ти в гуморі, — у її голосі чулися нотки полегшення. — В мене для тебе є чудові новини. Ми знайшли те стерво. Ти не повіриш, але вона ближче, ніж ми думали.
Я зірвався з місця, стілець відлетів убік з гучним тріском. Я так довго чекав нашої зустрічі, що тепер не знаю, як себе поводити, які в мене емоції до неї. З одного боку, я здивований такою жінкою. Ще нікому не вдавалося вирватися від мене, але вона була розумнішою, ніж я гадав. Ми їхали швидко, аби не впустити її. Я звелів зупинитися раніше і детально вказати, де вона. Я хотів сам, своїми руками зловити її. Було б весело подивитись, яка буде в неї реакція…
П'ятдесят кроків, і я опинився біля неї. Її аромат нагадував чистий океан, свіжий і водночас п'янкий. Вона була надто близько. Я закрив їй рота долонею і притулив її спину до своїх грудей. Торкнувшись вуха Арії, я почув, як важко вона дихала. У ній був страх із нотками жаху.
— Нарешті, Аріє, — прошепотів я, відчуваючи, як її тіло здригнулося в моїх руках. — Думала, так легко зникнеш? Ти знаєш, що я не люблю грати в хованки.
Вона намагалася вирватися, але її спроби були слабкими. Я відчув, як її голова нахилилася, наче вона шукала можливість вкусити мою руку. Цей відчай лише розпалював мій інтерес.
— Ти здивувала мене, — продовжував я, посилюючи хватку. — Але це була твоя остання помилка. Тепер ми поговоримо. У нас є багато про що поговорити, чи не так?
Вона видала якийсь приглушений звук, що міг означати як згоду, так і глибоке обурення. Мені подобалася ця гра, де я був єдиним, хто знав правила.