Ніч яка стала початком

— Ти не смієш мене торкатися, блазню!!!
Мій голос хрипів під його величезною рукою, що обвила всю мою шию. Його пальці, наче сталеві лещата, стискали так міцно, що неможливо було й повернутися, кожен м'яз горла напружився до межі. Я висіла над землею не менш ніж на 40 см, марно борсаючись, мов спіймана риба. Його крижаний подих обпікав мою щоку, а відразливий писок, з якого ще скапувала кров недавньої боротьби, був небезпечно близько. Мені щосили хотілося відштовхнути його, відчуваючи, як огида й жах перемішуються всередині. У мене були лише секунди, щоб вижити, які спливали з кожним його стисканням, немов пісок крізь пальці. Коли світ почав темніти в моїх очах і здавалося, що шансу вижити не було, він відкинув мене. Я полетіла, як ганчіркова лялька, на скляний стіл, який розсипався під моєю вагою з дзвінким тріском, і кожний гострий шматок скла, мов тисячі крижаних голок, впивався в моє тіло, викликаючи різкий біль.
— Ти не можеш так легко здохнути...
Проте я й не хотіла, а особливо від його рук. Ні, я мала жити, попри все! Недовго думаючи, я, як розумна людина, для того, щоб вижити, знайшла єдиний правильний вихід. Коли він був сліпий як кріт і зрозумів, що зробив велику помилку, відкинувши мене від себе, почав шукати, напружено вслухаючись у тишу, щоб зрозуміти, чи я ще дихаю. Та мені не потрібно було чекати. Відчуваючи прилив адреналіну, що розбурхував кров, я щосили вгатила його битою по голові. Тупий удар рознісся кімнатою, але, на жаль, він виявився ненадійним і не зміг його вирубати, лише похитнувши його, як старе дерево. Тому бити його ще раз було ризиковано, він міг зупинити мій удар. Я, зібравшись із думками, миттєво оцінила ситуацію і побігла до вікна, яке було неподалік, відчуваючи кожен удар серця у скронях, і вистрибнула.
Падіння у безодню
Наближаючись до води, я побачила, як поверхня моря, здавалося б, на мить перетворилася на тверду скелю, що чекала на мій неминучий удар. Кожна клітина тіла була готова до зіткнення. Це було відчуття останнього подиху, коли повітря стискається в легенях, а розум, мов наляканий звір, намагається втримати останню іскру свідомості, прокручуючи перед очима всі моменти життя.
І тоді… удар. Він був не такий, як я уявляла, — не вибух, що розірве на частини, а радше сильний поштовх, що вибив з мене дух. Біль пронизав усе тіло, здавалося, кожна кістка тріщить. Вода обгорнула моє тіло, як крижані обійми, проникаючи в ніс, рот, вуха, заповнюючи собою кожен отвір, кожен простір, відбираючи можливість дихати. Відчуття було, ніби мене розчавило з усіх боків, під величезним тиском, що не давав рухатись, а потім потягнуло вниз, у холодну й темну безодню, де панувала лише тиша і бездонна порожнеча.