Клітина у тілі болю

Я навчилась молитися в процесі,

Оминаючи лайливі слова.

Просити помилування навіть тоді,

Коли іншим кипить голова.

Рахувати відстань до дня і наступної ночі,

Чекати сороміцького погляду очі в очі.

Я навчилась молитися в процесі,

Зупиняючи серця бій.

Воно не викаже недоречні

Думки, які пробігають мимохідь.

Вправно тепер контролюю легені,

Дихаю рівно, навіть коли болить.

Оминаю недоречні теми,

Вже й кров уже не кипить.

Я навчилась молитися в процесі,

Бути чесною навіть тоді,

Коли мозок посилено бреше.

Мені треба надійні пігулки,

Щоб забути гіркі дні,

Тому я навчилась молитись в процесі,

Затуливши вуха від крику душі.

Мені не важко в неспокою

Зрозуміти усі сумні вірші.

*****

Коли б душа моя співала,

То була б ода місячних ночей.

Додолу падає сорочка

З тендітних, лагідних плечей.

Її доповнили б дзвіночки,

Що мерехтять на зламі днів,

Коли чекаю вранішнього сонця

Й у темряві шукаю твій найменший слід.

Якби душа моя співала,

То була б дивна плутанина нот.

Мелодія, яку б зіграла

Лише одна людина з-поміж сот.

*****

Одного дня ти картина Ван Гога,

А іншого крик слів не сказаних

На сторінках порожнього зошита.

Одного дня ти зоряна ніч,

А іншого диявола породження.

Якось ти вершина творення,

Та залізні кайдани вже ковані.

Одного дня ти лагідна муза,

А іншого згасають промені.

Кожен початок чекає логічний кінець,

Та у слів не сказаних

Лише ти й пустий папірець.

*****

Ти - рай та пекло водночас.

Ти - два полярні світи.

Скупчення зірок

Галактики, в якої немає мети.

Ти - безплідна планета,

Породження потойбічної краси.

Ти - астероїд,

Згортаєш в атмосфері суєти.

*****

Я ласкою не навчена,

Бажаю люті й нелюдських думок

Щоб пестощі дитячії

Впелелись у гнів аж до кісток

Я хочу терпкий присмак крові

Закарбувати у червоному вині

Й щоб без провини

Повні келихи спотворювать в пусті

Не бійся бить мене сильніше,

Бо біль гартує,

Так грубо і без сумніву

Щоденно правила диктує

В собі виховуй твердість

І не треба співчуття

Бо тільки відчуваючи огиду

Я знаю, що жива

*****

На вулиці сонце,
Його промені грають у вітті розлогого дерева.
Навколо магія золотої години.
Я дихаю на повні груди.
Світ здається зачиненим у короткій миті.
Уявляю тебе художницею,
Мисткинею всесвіту.
Мабуть, те ж бачив Ван Гог,
Коли малював зоряну ніч і соняшники.
Я зачарована.
Не хочу повертатися додому,
Ідеальна мить, аби застрягнути у часі.
Я сама, але не відчуваю себе самотньою.
Поглинаю запах розпеченого ґрунту,
Трави, яка мліє під вечір.
Я знаю, що володію світом у рамках своєї душі.
Це неймовірно!
Я закохана у те, що ми називаємо уявою.

*****

Досить мене гвалтувати,

Руки геть від моїх плечей.

Я втомилася чекати

Зорепаду у рік похмурих ночей.

У порожнечі вразливих думок

Забуваю цінність елементарних речей,

Вивчаю рівні емоційного болю

З атрофованим відчуттям себе.

Досить мене гвалтувати,

Пояснювати хто я і де.

У дзеркалі бачу правду,

У дзеркалі бачу тебе.

Досить мене вивчати,

Перестань оцінювати кожен рух,

Ти не моя константа,

Не мій останній друг!

Досить мене спонукати

До вкрай нелогічних речей.

Я втомилася памʼятати,

Будні змивають попіл з очей.

Досить мене гвалтували,

Одягаю вуаль до плечей.

Моя зрада проходить без бою,

Я більше не хочу бути тобою.

*****

Час ударив в двері,

Стис долоні в кулаки.

Ніщо не буває знову,

Світ не обертається навпаки.

Стрілка обводить коло,

Час цокає й через мить

Не повториться усе знову,

Бо навіть найкраще у часі горить.

Новий день знаменує початок,

Захід сонця не завжди кінець,

Те все, що було – вже було,

Увірвався часу терпець.

Попереду тільки найкраще,

Ти ж знаєш?

Ти ж віриш у гарний кінець?

Спогадів плями яскраві

Одягнуть в казковий вінець.

Нам не пограти мелодію знову,

Платівка не обертається

В протилежний часові бік,

Та все, що кінчається,

Починається по-новому,

І знову ти сповна шалених надій…

*****

Мені так хочеться кричати…

Інколи так голосно болить…

Все, що є у цьому світі

Розвалюється та скрипить.

Кожна спроба, кожна дія —

Марна спроба упіймають життя,

Та я плекаю відчайдушну мрію

Побачити початок,

Замість неминучого кінця.

Інколи бракує слів,

Вони — сліпа ілюзія,

Заплющивши повіки в сні

Я уявляю, що борюся.

Мені так хочеться кричати,

Щоб з криком відпустити біль.

Прогнати монстра, що з’їдає

Всередині клубок вразливих мрій.

*****