9.

— Чому зараз, Карино?

— Бо сьогодні Василя, Дарино. Не залишаймо торішніх "хвостів", — як різцем одрізала командирша.

Дванадцята двадцять, Новий рік, за столом щебече й наминає за обидві щоки смакоту численна родина Дарини, а вона сама мерзне на вулиці й чоботи має кидати! Ото розвага! Тато такої б не зрозумів.

— А що це тут за опівнічні фіглі-міглі, дівки? — ну от. Промовка про вовка, а вовк з лісу. — Я вже подумав, що знов десь доня зникла.

— Дядько Степан, ніякі це не фіглі й тим паче не міглі. Ми чобота кидаємо через ворота! Це традиція. Гадання таке. В якій бік покаже його носок — звідти й судженого чекати, — відповіла червонощока Карина.

— Судженого? А не рано вам, жовтороті?.. А втім, чим би дитя не тішилось, аби не плакало. Мерщій кидайте і до столу! — дав дозвіл Степан. Цікаво, а віддати Дарину заміж так же легко зможе, чи ні? Але дізнатися про це раніше часу не можна.

Мовчки кинувши галошу, копіюючи майстриню спорту з великого тенісу, струнка білявка аж тремтить від незнання майбутнього, бо кортить дізнатися його наперед. І де та байдужість до таких ритуалів поділась? На дорозі, де її Світозар підібрав, мабуть, лишилась. І хоч синьоокій не віриться до кінця, що хлоп прийде, але пальці загнула в надії на це.

Овва! Носок галоші вказував саме в бік сусідньої вулиці, де знаходився зараз Світозар. Нічого ж особливого, еге ж? Випадковість. Суто випадковість.

А в той час, до того, як батько скрутить їй шию, залишилось три, два...

— Та що там кидати вже. Свати й так скоро прийдуть. Обіцяли, — виплюнула майже скоромовкою.

— Які свати?! — закам'янів Степан.

Тепер спробуй пояснити батькові, що тут трапилось звичайнісіньке кохання з першого погляду!.. Та все стає простіше, коли на горизонті, прямо по курсу прови галоші, з'являється ціла делегація...

— Он ті.