6.

Тридцять першого грудня у родині Бондаренків все кипіло, шкварчало, гепалось, торохкотіло та горіло у руках. Сім'я у повному складі готувалася до свята. Торік Новий рік вони святкували нарізно, тож аби надолужити втрачений час хотіли цього разу назбирати якомога яскравіших спогадів на потім.

— Тату, а ти не можеш залишитися вдома і нікуди не їхати? — скрушно питала залюблена донечка свого татуся.

— Ні, сонце. Треба, — обіймав її чоловік з частковою сивиною на короткому волоссі такого ж кольору, як і у дівчини.

— А цого це ви обімаєтесь і без мене? — почулося жалібно пищання десь знизу і моторна маленька дівчинка, років п'яти, в'юнкою мишкою залізла в середину міцних обіймів. — Секлетики тут оповідаєте? А я знаю один, — таємниче зіщулила оченята.

— І який же? — демонструючи непідробну зацікавленість, спитався батько у своєї молодшої доньки, підхопивши її на руки.

— Я знаю, кому Святий Миколяй долуцив мені подаюнок пеледати! Дасі! — вказала пальчиком маленька пустунка, здивувавши своїх рідних і ту саму Дашку. — Я знайсла ляльку у Далинциній сафі за кілька днів до свята, а потім вона в мене під подускою опинилася.

Вдавши щирий подив, старша сестра сховала в долонях свої очі. Ось так і втрачається віра. З Дариною те ж саме трапилося в дитинстві.

— Ну все, спалила контору, — мовила Дарина жалібно. — А що ти робила в моїй кімнаті, маленький детектив? — додала акторську гру і змінила інтонацію за мить.

— Яксо цесно, то цюкейки сукала... Але тсс — це секлет. Мамі не лозказуйте, бо вона мені не дозволяє їх багато.

— Не розкажемо, Руся. А за сміливість зізнатися ось тобі винагорода, — засміявся батько Степан і тріпаючи доньку за пухкеньку щічку витягнув зі своєї кишені солодкий дарунок. — А тепер час до роботи. Хто зі мною прикрашати кімнати сніжинками, принцеси?

Його любі дівчатка загигикали й натхненно підняли руки, викликаючись приєднатися до командної роботи. До Нового року залишалось все менше часу, а нічого ще не було готове. Ніхто й не планував нічого грандіозного, поки не приїхала позавчора Даринка і не наполягла на святкуванні. Тож сьогодні, запросивши на вчорашньому ювілеї бабусі близьких родичів, Бондаренки закотили рукави. Із самого рання відбулися закупи на базарі, тепер настала черга декорації, а потім буде вечір приготування десятка вагонів різноманітних страв.

Однак, Даринці на душі скреготіли зубами щури. Їх таточко вдома, його тіло і душу відігрівають теплом та любов'ю маленькі й великі  жінки, але ж нема ялинки! Як же без ялинки? Батьку без неї буде не затишно. Хоч і оточують його красуні, але ж зеленої немає! А все через те, що зранку за хвоєю стояли довжелезні черги й сімейство не схотіло витрачати дорогоцінний час на це.

Годинникові стрілки бігли поперед батька в пекло і наближали обід, а це означало, що базар невдовзі зачиниться і жодної ялинки вже буде не знайти. Тож недовго думаючи, ініціаторка святкової ночі відпросилася у батьків до Карини — тієї самої ворожки на мінімалках, в гості, мовляв, подарунок передати. Дівчатка подруги нерозлийвода, ще й мешкають по сусідству у своєму селі, тож батьків не здивував такий намір.

Єдине, що вирішили Бондаренки — перерватися на обід, а потім, дочекатися доньку та продовжити колективну роботу далі гуртом, бо ж, як відомо, гуртом і батька легше бити. Та не треба перейматися передчасно — в цій сім'ї батька ніхто не битиме. Він сам кому хоче лящів надає!

— Тож заспокойся, Степане.

— Та яке "заспокойся"?! Ти бачила котра година? — репетував натомість, ще відносно молодий, а в душі так точно, сорока шестирічний татусь. — Вже друга година дня! Дарина мала б вже вдома бути. Вона ж сказала, що повернеться до дванадцятої, — відмірював знервовано кроками він кухню. — Ось тепер мене мучить питання, чи не до дванадцятої ночі мала на увазі наша непосида?

— Не переймайся, — все ще не полишала надії, фарбована у колір спілої вишні, Альбіна. — Це ж Дарина з Кариною. Їм аби потеревенити. Невдовзі повернеться. Заспокойся та йди лагодити гірлянди.

Степану нічого не залишалось, як послухати жінку. Та минула ще година і ще дві, а Даринки досі не було...