1

- Про опудало, що стоїть серед старого фермерського поля ходить легенда. Кажуть, ніби то не просто маняк із відром замість голови, а закатована жінка. Кожного року, у травні, коли сонце хилиться до обрію, і на неї впаде місячне світло, вона сходить зі свого хреста, до якого її прив’язано мотовинням, та йде шукати свого мучителя. А хто побачить її, то в нього від жаху випадуть очі, посивіє волосся, а помре він від розриву серця, яке вона забере і з’їсть, розпатравши грудину!!! 

- Гей, подивіться, Макс впісявся!!! 

- Нічого подібного, це я воду пролив… - затуляючи пляму на штанях, промямлив Макс. - “Сподіваюсь тут досить темно, щоб ніхто не роздивився тієї плями”. - Я піду спати. Дурня це все, казочки. Такого не буває, Боббі. 

- А я й не кажу, що це правда. Сам разкажеш, коли зустрінешся з нею. Ти ж не боїшся, малий сцикун! Ха-ха-ха!!! 

Уся когорта зареготала, а Макс поплентався додому у мокрих штанях. Пляма охолола, і липка, смердюча тканина джинсів приставала до ніг. Гидота! Та зняти штани Макс не наважувався, ще як хтось побачить. Між проблемами, що чекали на нього, якщо його застукають у мокрих штанях, застукають, що він виходив з дому вночі, і тим, що він був на вулиці вночі без штанів, він обирав перше. І нащо він погодився на цю дурну вечірку? Зараз би спав собі у теплому ліжку і сухій піжамі. Ще як на лихо вночі сильно холодніє. Біля багаття було тепло, а плентатись додому в мокрому жахливо холодно. Ще трохи і там усе повідмерзає. “От дідько… Тобто бог!” - Макс вчасно схаменувся і згадав батькову настанову: "Що із рота вилітає, то до тебе й привертає". А Максові аж ніяк не хотілося зараз зустріти чорта. Вистачить і тієї жахливої історії, яку розповіла Боббі. Звичайно Макс, хоч він і малий, йому дванадцять, та він уже давно не вірить у підліжкового монстра і Діда Мороза, йому вистачає хоробрості прийти на вечірку жахливих історій без відома батьків. А це вже щось таки значить! Так, він сміливий, розумний і… Дорослий! Так, Макс уже достатньо дорослий, і з ним абсолютно нічого не трапиться дорогою дому, бо це його рідна вулиця, і взагалі, це неможливо, щоб щось трапилось. Макс випростався і, впевнено крокуючи, почав насвистувати. Він йшов невимушено, так, наче, прогулюється, чи йде пізно після веселої вечірки. А він таки йде після вечірки. Хай весело було тільки Боббі та її придуркуватим приятелям, і реготали вони з нього, та все одно, вона ж його покликала. Так, навіть Боббі вважає його дорослим!

Раптом позвду щось гучно тріснуло. “Я не обертатимусь. Ні! То нічого такого. Мабуть, сусідський кіт пробіг, абощо. - Бубнів собі під ніс Макс. - Мені не страшно. Не страшно!” Наче, щоб підбадьорити малого з-за хмар війшов місяць, і на вулиці стало світло, як вдень. Хлоп’я саме дійшов до прогалини у полосі дерев, що їх саджають, аби захистити поле від згубного для врожаю вітру, і зупинився. Над чорною, масною після дощу, землею зависла повня. Старе фермерське угіддя давно пустувало. Землю, скільки себе Макс пам’ятав, ніхто не орав і не засіював. Поле завжди було таким: сумним і порожнім, лише десь в центрі незмінно встояла опудолица. То безумовно була жінка. З відра, що було її головою, вибили денце, звідки наусебіч стирчали солом'яні патли, на шиї висіло кілька ниток намиста з почорнілих ягід. Сирник і Павло, Максові друзі, вважали, що хтось доглядає за опудалом: набиває відро новою соломою, міняє намисто, бо час від часу на ній таки з’являються нові червоні нитки горобини, штопає стару засмальцьовану, подерту вітром сукню. Хоч ніхто того ніколи не бачив, але яким ще чином вона могла вистояти отак серед поля стільки часу. А, може, страшилка, яку розповіла Боббі правдива? “Пф-ф, не може бути. Певно, Борислава щойно сама її вигадала, інакше чому я нічого подібного раніше не чув?” 

Макс поклав руки в кишені і вже зробив крок, щоб рушити далі, аж раптом усвідомив, що серед поля нічого нема. Опудало зникло. І не так, як бувало він бачив у кіно, що всю конструкцію зняли і поклали на землю, аби поремонтувати чи замінити якусь зламану деталь. Ані на землі, ані десь у полі зору опудала не було. Макс подумав, що застав саме той момент, коли хтось зі старої ферми забрав опудало, щоб поремонтувати і вранці поставити назад, а вголос сказав блазнювато: “Мабуть пішла на вечірку до своєї подружки Боббі. Будуть робити одна одній МА-КІ-ЯЖ”. Макс розгиготався, він здавався собі таким дотепним, що аж ляснув себе по коліну. Він так жваво і натурально уявив, як незграбне, опудало намагається втримати щіточку для туші своїми тоненькими і довгими гілками-пальцями, щоб нафарбувати неіснуючі вії. А потім відро округлює намальованого, страшного рота, так, ніби басовито тягне “О-о-о!”, видовжуючи обличчя, як Максова мати. Наче, це якось допомагає фарбуватися. Він насилу опанував себе і, зіщулений зі сміху, знову повернувся у напрямку свого будинку. Аж раптом його вивернуло. Він виблював всю вечерю: шматки сосисок, пиріг, мама казала жувати його ретельніше, та Макс поспішав, хотів підготуватися до нічної вилазки. Перед ним стояло, ні, весіло у повітрі опудало з поля. Солом’яні коси розвивалися на всі боки, наче на вулиці панував буревій, з під її довгої, обідраної сукні стирчали посинілі, гнилі, подекуди обглидані до кісток, ноги. На шиї висіло ягідне почорніле намисто, а голова, точніше обвуглений череп, бо Макс точно бачив порожні очиці, був обгорнутий трухлявою соломою, зав’язаною, наче хвіст, на маківці. Відра на голові в опудала не було. Воно висіло на косі, що її істота тримала за спиною. Макс зробив крок назад, та коса блискавично полоснула його по грудях. Футболка із значком Залізної людини, що її Макс так любив, почала намокати. “Мама мене приб'є, коли побачить”, - подумав Макс і повалився назад. Цей вечір мав бути крутезним. Завтра він би хизувався перед Павлом та Сирником, може, трохи перебільшив би, сказавши, що сподобався Боббі, а натомість обмочив штани, проблювався і отак тупо загинув…