Оптимальний вибір

Дзвінок від чоловіка наприкінці робочого дня п’ятниці не викликав у Тамари ніяких особливих почуттів чи передчутів, лише коли Сергій вчергове заговорив про дзвінок від його матусі з проханням приїхати за якимось надом відчула якесь втомлене роздратування - ну от не була, вона, Тома гарною невісткою, що зазирає свекрусі у рота аби почути про неперевершеність синочка та й годі! Звичайно, вона їздила до них на гостини час від часу але по змозі від візитів до рідні чоловіка відкараскувалась, як лишень могла. А сьогодні, коли за вікном були холоді сніг зовсім не мала бажання кудись по такій погоді чургикати. Тому почувши запитання чи не заїхати за годину аби разом помандрувати до того замизганого райценту, раптово згадала про звіт, котрий чекав уже тиждень та ще й пау тижнів міг без усілякої шкоди зачекати на виконання і з сумом відповіла:

- Ніяк, любий не получиться у мене понаднормова - звіт уже який день вимагають, потрібно таки його допрацювати, а то мій керівник зовсім скаженіє. - Тут обов’язково зітхнути поглибше й сумним голосом додати - Передавай мої найщиріші вітання, а я вже тут якось сама…

Відомо, що на останню третину робочого дня п’ятниці залишають невиконаним або щось дуже велике, що тягнеться не один день, або якийсь дріб’язок. Зазвичай простий офісний працівник намагаються все підігнати заздалегідь аби ніякі «хвости» не псували вихідних. Так було і у Тамари, вона вже всю невідкладну роботу закінчила й навіть звіт-відбувайло її затримав лише на п’ятнадцять понаднормових хвилин і вільною пташкою ходою «від стегна» прямувала Тома до виходу зі свого рідного офісного центру коли почула окрик:

- Цариця це ти?! 

Жінка навіть спочатку не зрозуміла, що звертаються до неї лише через крок чи два повільно розвернулася згадуючи це старе, ще студентське, прізвисько. До неї йшов широко посміхаючись дорого вбраний чоловік зі смутно знайомим обличчям.

- Привіт, Томусю! - радісно вишкірився чолов’яга, - Скільки часу вже минуло, мабуть, більше десяти років!

Тут до неї дійшло, як до тої жирафи, що перед нею шкіриться блискучими витворами стоматологічного мистецва колишній однокурсник Тимофій. Це була несподівана зустріч, але приємна, зі присмаком ностальгії й того відчуття, що буває лишень у юності, коли здається ніби увесь світ біля твоїх ніг. Посміхаючись, Тамара щиро привіталася й слово за слово вони перемістилися до кав’ярні, котра знаходилася на першому поверсі офісного центру. 

Розмова була весела, якась п’янка і кожне друге речення починалося зі слів «а пам’ятаєш?». Так за споминами вони просиділи години дві, а то й більше все не в змозі відпустити співрозмовника, хоча скоріше не співрозмовника, а свої щасливі спогади. 

- От пощастило Сергію з такою дружиною, от а мені такого везіння не перепало та що зараз вже говорити - все скаржився Тимофій.

В решті решт коли колишні однокурсники таки розпрощалися Тамара поволі вийшла з теплого нутра кав’ярні на вулицю з подивом побачила, що ріденький сніжок, котрий пролітав наприкінці робочого дня перетворився у справжню завірюху - мело, здавалося, з усіх сторін і кожної миті вітер зі снігом ставав все жорсткішим. Жінка поглибше натягнула комір й рвонула до метро. якщо навпрошки через парк, то воно буде менше, ніж за п’ять хвилин.

Так біжучи по діагоналі десь на середині парку Тамара раптом побачила, що вона знаходиться ніби у епіцентрі цієї заметілі, аж раптом за суцільним колом сніжинок поступово, ніби приміряючись, почав проявлятися силует коня. Навіть не повноцінного коня, а скоріше лошати-підлітка. Цей силует переливався вогниками, ніби манюсінькими, не сміливими спалахами полум’я - подекуди червоного, а подекуди жовтогарячого. Поява цієї сніжно-вогняної постаті так здивувала Тамару, що та навіть зупинилася. Аж раптом сталася ще більш дивна подія, ніж поява цієї дивної примари - у голові почувся голос, і звідкись Тома твердо знала, що то до неї мовить оце лоша. “Привіт!” прозвучав ламкий підлітковий голос у голові так раптово, що Тамара навіть помотала від несподіванки головою на що тут таки почула: ”Ти головою не мотай! Можеш не сумніватися це справді я!”

- Привіт, - нерішуче промовила Тома вголос впіривши погляд у дивне лоша. - Хто ти?

“ Я - кінь!” виголосив очевидні речі несподіваний співрозмовник. “Та ти не морочся, вголос говорити не обов’язково, досить направлено думати”

“Направлено це як? Я не вмію, мабуть” подумки задала питання жінка дивному співрозмовнику.

“Все ти вмієш, бачиш виходить!”  від радості лоша ще більше заіскрилося й ніби огорнулося малесенькими вихорами.

“Якщо я правильно думаю, то ти тоді розумієш, про що я запитувала”

“Ну, власне моя відповідь не сильно зміниться, я кіль, символ наступного року”

“Але ж навіть нехай так, зараз лише кінець січня. Чи не зарано ти тут з’явився?”

“Ну ти ж бачиш який я ще малий от ці три тижні на переймання справ та на те аби увійти у новий рік в справжній силі” гордовито схрипнув коник.

“Дивне марення, ніби нічого такого й не пила...” подумала Тамара й зробила спробу відступити убік.

“Ніяке я не марення, я твій шанс на щасливе життя!” обурився коник. “От чи не ти щойно на порозі прощаючись зі своїм співрозмовником жалкувала, що не того обрала за чоловіка?”

- Мало, що я там думала, на те вони й думки аби залишатися приватними! - не витримала жінка й вигукнула вголос.

“Чого ти так нервуєш, я нічого проти приватності не маю, навпаки хочу тобі допомогти. Вважай виправляю твій вибір”

“Виправляєш?” здивувалася жінка.

“Ну так, в молодості кожен може помилитися, нам це завжди кажуть от я і подумав, а що як ви теж помилилися значить потрібно допомогти”

Тамара якось миттєво згадала і про досить передбачувані, навіть нуднуваті вечори з чоловіком удома, про такі неулюблені поїздки до свекрухи і як вишенька на всьому цьому були чергові самотні вихідні. Якось усе разом накрило й сама дивуючись рішучості, що охопила її жінка скинула голову й видала уголос: