Консерва

Ми знали, що світ не буде таким, як раніше. Дехто сміявся, дехто плакав, більшість мовчала. Я згадав рядок з індуїстського священного писання, Бгаґавад-Гіти. Вішну намагається переконати принца, що він повинен виконати свій обов'язок і, щоб справити на нього враження, приймає свою багаторуку форму і каже: "Тепер я став Смертю, руйнівником світів". Гадаю, ми всі так чи інакше думали про це.

                                        Роберт Оппенгеймер

                                         *
Старезний, іржавий, ніби зітканий з різних сталевих латок пароплав, що носив ім'я "Консерва", борознив простори, навдивовижу, спокійного океану. Стовпи чорного диму здіймалися в привітно-блакитне небо залите яскравим сонцем. Якби все не здавалося, та з десяток піратів на чолі з капітаном Морґаном чудово знали одне: в Новому Світі тиша – це поганий знак. Вся команда принишкла на палубі нервово позираючи на свого капітана, який прикипів поглядом кудись вдалечінь сонної гладі. Капітан Морґан був ледь загорілим чоловіком за сорок, мав важкий погляд і темні, як ніч, очі. Небагато хто мав вдосталь відваги, щоб поглянути у його вічі, а ті хто й мали – загинули. З ніг й до голови його тіло було пооране різними за розмірами, та свіжістю шрамами, один з яких дивом не залишив капітана правого ока. Чорне, масне волосся спадало на неголене, позбавлене емоцій обличчя. На ньому, як і на решті екіпажу було одягнуто якесь лахміття, а поверх шкіряна накидка темнуватого відтінку та захисними пластинами. Цей дивний "обладунок" не покривав усього тіла, захищаючи лише життєво необхідні місця, натомість надаючи таку важливу для пірата, практичність. Старенька шабля у піхві, дивний, наче зроблений власноруч пістолет лише доповнювали цей ненадійний шматок посудини. Проте, попри все вона робила те, що від неї очікували. Вона трималася на воді.
- Горбуне, координати!
- Так, так...одну хвилинку, капітане — пропищав невеличкий, згорблений чоловічок з великим орлиним носом та рідким волоссям, що випадало таким чином, ніби бідолага підхопив лишаїв.
Видобувши з кишені невеличку металеву коробочку чорного кольору, чоловічок відкинув верхню кришку піднісши її ледь не до кінчика власного носа. Деякий час Горбун сопів примруживши маленькі очиці, вдивляючись у всіяний дрібними стрілками та цифрами прилад. Після нерозбірливого бубоніння собі під ніс, Горбун підвів погляд та відрапортував:
- 25° східної широти, 55° західної довготи, капітане. 
Капітан Морґан не відвів очей від горизонту, проте ледь кивнувши повів, поволі і якось неохоче. 
- Тобто...це і є Бермудський трикутник...
Промовлені ним слова звучали тихо та спокійно, а вуста при цьому ледь розмикалися. Це не було зверненням до Горбуна, і він, як і кожен член команди це чудово розумів, тож йому залишалося лише одне — очікувати.
- Не подобається мені ця тиша... — зрештою продовжив капітан міцно стиснувши кулаки —
Якщо він мене обдурив... Горбуне...
- Так, так, я уважно слухаю, капітане.
- Ми на місці, передай решті нехай пильнує. Тільки, Горбуне... вдвічі краще, ніж до цього, це зрозуміло?
- Так, так, капітане — заторохтів чоловічок — можливо, ще щось?
- Ні. — холодно відрізав капітан Морґан.                - Зрозумів, зрозумів. Я уже біжу, капітане.
Та тільки Горбун ступив кілька кроків, як щось змусило його заціпеніти.
- Ее-е, ой... — голос Горбуна звучав ще більш жалюгідно, ніж завжди.
- Щось не так?
Капітан Морґан неохоче глипнув на Горбуна, котрий закляк все ще тримаючи в руці чорну скриньку. Стрілки на ній лихо гойдалися в різних напрямках, а сам пристрій тихо потріскував.
- Щ-щось дуже д-дивне, капітане — ледь
простогнав Горбун тепер глипаючи крізь ватажка, ніби крізь скло, прямісінько у Саргассове море.
- Туман? О такій погоді? —лише й вимовив капітана, а вже за мить "Консерву" заполонило хвилювання. 
Тиші ніби й не було, однак лише хвилину. Коли ж марево, густе і сіре, наче грозова хмара, повністю поглинуло пароплав, а за тим розчинившись в повітрі зникло, то "Консерви" вже не було.

                                           *
Ось уже кілька тижнів виснажений чоловік, якого острів нарік Краєм, вирізає шматочком скла на дереві кожен новий ранок. Для Края все змінилося, коли у літака, на борту якого він й знаходився, без жодних логічних на те причин, відмовили двигуни, і той пішов у стрімке піке. Край не був готовий померти, проте міцно вчепившись у своє крісло та заплющивши очі, він попрощався з життям. Він також не міг згадати усіх подробиць катастрофи, але більше його хвилювало інше: він забув ким він був. Перше, що він побачив після того, як розплющив очі — був пісок. Край не пам'ятав власного імені, не пам'ятав минулого, але щоразу, коли хоч на мить заплющував очі — бачив його...
Туман, який ріс на зустріч літаку в бажанні охопити його своїми цупкими лапищами. Будучи, як він сам гадав, людиною далекою від вдачі, Край не лише залишився живий, ай не отримав жодних критичних ушкоджень. Вивих, порізи та легкий струс мозку, ось і все, зовсім не те, що уявляють люди, коли чують про падіння літака. На цьому, він гадав, його вдача виконала лебедину пісню, і потрібно погодитись, мав на те цілковите право та суттєвий аргумент — Край був єдиною живою людиною на цьому острові. Засинаючи кожної ночі чоловік чув тихий голос. Він належав острову. В такт хвилям, які омивали берег, цей голос шепотів одне єдине слово: 
*Край*
В такі моменти його все не покидала думка, що промовлені про себе слова у кріслі падаючого літака таки стали пророчими. Адже його більше не існувало... існував Край. Так сталося і цієї ночі, тож нічого не обіцяло змін. Ранок, котрий прийшов на зміну ночі, був прохолодний. Чоловік розплющив очі та ще деякий час лежачи горілиць дивився в небо.
"Чи часто тут пролітають літаки?"
Подумав Край наперед знаючи відповідь, бож не бачив за ці кілька тижнів жодного сліду у небі.
- Кожен день одне й теж саме — прорік він затуливши обличчя забитими до крові долонями — Цікаво скільки часу потрібно, щоб збожеволіти? Напевно, не так й багато. Зрештою, всівшись у своєму ліжку, яким йому слугувало пальмове листя, його погляд впав на блакить фортеці довкола острова. Цього разу все було інакше. Края охопила знайома тривога. Марево, непривітне та чорне сунуло в бік острова. З туману чулися здушені крики, все це повертало його на борт літака, змушувало здригатись від думки, що це могли бути примарні голоса пасажирів.
Похитуючись Край підвівся відчувши легке запаморочення. Розгублено роззирнувшись довкола чоловік щосили щипнув себе.
- Це не можуть бути мерці...— злякано переконував себе Край —...лише чергові жерти. Що ж це, як не, чортова, вдача?
Кутики його вуст зробили щось забуте, вони посміхнулися. Дивно та неоковирно, жахаючи самого Края. Чи можна вважати вдачею чужу невдачу?
- Щоб це не було — вирішив Край —це шанс. Перший і останній шанс на порятунок. Спотикаючись він кинувся до берега щосили гукаючи і розмахуючи руками поверх голови.
- Агов! Я тут! Сюди! Я живий!
Туман, ніби зачувши ці слова, зупинився і почав звиватися на місці, а потім і взагалі заходився танути, розсіюватися, немов все це черговий сон про порятунок. Край в мить стих, його руки поволі опадали, але очі, очі незмигно дивилися, як розрізаючи залишки марева навпіл з'являється стара, іржава посудина.