Друге

• Ох, Максимчику. Може лишишся вдома? Нащо тобі так далеко на роботу їхати?
• Мамо! Може вже досить! Я хочу жити своє життя. Там гарно платять і робота зрозуміла. Я буду просто вантажником.
• То вантажником можна в магазин піти, нащо аж на іншу планету?
• Ти жартуєш?! Віддай сумку, бо так піду.

Жіночка віддала сину набиту спортивну сумку, сіла на порозі і гірко заплакала. Максим пішов і навіть не озирнувся, хоча серце було не на місці. Він її дуже любив, але вже пора вилетіти з батьківського гніздечка. 

Хлопець планував це вже доволі давно. Ще як тільки почув про нові можливості від послів. Вони тоді прилетіли так само помпезно, повідомили, що Земля впоралась з першою фазою і відкрили трудову спільноту.

Найважчим було сплавити батька на рибалку. Той як щось відчував. То не міг знайти снасті, то жінка дружбана пускати не хотіла, в самом їхати батьку було лінь. 

І от, нарешті дорога в самостійне життя вільна. 

• Ви в вольтажники? - вивела Максима з дум маленька жіночка у віконечку прийому.
• Так, так, у вантажники - важко призвичаїтись до нового акценту. Раз йому доводилось чути їхню мову, незрівнянно. На такі звуки люди не здатні.
• Анкету надсилали? - уточнила вона.
• Так, її затвердили. Виліт сьогодні.
• Ага, ага. Проходьте в зал очікування, він на другому поверсі. Вас покличуть. - віддала Максиму документи.

Він з нетерпінням чекав вильоту. Це ж мрія кожного, думав він, опинитись у відкритому космосі, полетіти до зірок. Колись Макс годинами розглядав яскраві фото галактик, чорних дірок. Йому навіть пощастило сісти біля ілюмінатора. Але реальність виявилась реальністю. Скрізь, куди не глянь, темнота, просто темний простір з крапками зірок. Ніяких яскравих кольорів, захоплюючих краєвидів, ні-чо-го.

Хлопець тяжко видихнув і закімарив. 

Висадка також виявилась нудною. Так, спочатку було на що подивитись, він нарахував три раси, які навіть по телику не бачив. Проте, й це швидко набридло. Поселили його в тісну кімнатку з ліжком та крихітним столиком. На адаптацію дали три місцеві доби. 

Не на таке самостійне життя розраховував, ох не на таке. Можливо далі буде краще, роздумував Максим дивлячись в стелю. Трохи важко попрацює, потім спробує піднятись по кар'єрний драбині. А зараз, їжа є, дах над головою є, чого ще бажати. 

Ранок почався дивно. Хтось шкріб двері, голосно, ніби велика собака. Спросоння хлопець не встиг злякатись, просто встав та відчинив двері. На нього дивився амбурдуліанин, як писала енциклопедія, першої категорії. Когтисті, проте дружелюбні. І справді, величезні клики випирали в найширшій посмішці. 

• Привіт, сусіде! Як справи?
• Мгм, - ошелешено мямлив Макс
• Будем вважати, що чудово. Пішли поснідаєм і проведу екскурсію. Я до обіду вільний. - махнув той лапою, прибираючи кігті в половину.
• Розумієш, я тільки прокинувся.
• Та без проблем, пішли, покажу тобі наш бокс з сухим душем. Бригадир добився, щоб нам першим його поставили. Це так круто, набагато швидше ніж серветками. Став, одна хвилинка і свіженький.
• Та ти що? У нас про такі й не чути.
• Співчуваю. Ви, там, мабуть геть відсталі. Ми вже кілька сот років як замінили серветки з розчином на сухі душі. Ось і в цю систему принесли це диво техніки. - похіхікав той. - Ой, я так і не представився. Мене звуть Роні.
• Максим, дуже приємно.
• В тут у нас столовка.

Роні нахвалював страву на пласкій тарілці, схожу на суміш желе та слизу, зеленого кольору. Поки Макс намагався впихнути в себе ту бридоту, він доїв і збентежено зиркав в сторону хлопця. 

Тому прийшлось зібратись, та закінчити сніданок. 

Гурманом він не був, але смак крейди зі спіруліною йому не сподобався. 

• Це найпоживніша та найзбалансованіша страва зі всіх столову станції. Ти такого ніде не знайдеш. Її винайшов мій співвітчизник, знаменитий шеф самої правительки півдня. - хвалився Роні.- А он там куточок відпочинку. Так от, цей смак не змогли відтворити ще жодні інопланетники. О, там живе наш бригадир. Почекай, мені телефонують.

Макс кивнув і продовжив роздивлятись цілий сад на платформі. Це вони називають будинком? Дивина. Скільки вражень, здається, все починає налагоджуватись. 

• Мене викликають, кажуть, силове поле поремонтувати, треба раніше протестувати. Заодно побачиш як ми працюємо. Ти ж теж в вольтажники подався?
• Вантажники, - поправив той.
• Ха-ха-ха, які ще вантажники, у нас давно такого нема. Це минуле сторіччя, зараз таке гравіандроходи роблять. Оце ти веселун.

Макс зблід. 

• Там мали посадову скинути. Почитаєш. Якщо коротко, то ми тестуємо чи коректно силове поле працює. Скоро станцію відкриють для відвідування і воно має працювати як годинник.
• А як саме? - підвела голову цікавість .
• Та все просто, якщо хтось падає за межі безпечної частини, поле повинно його підхопити та повернути на початкову точку. Тільки наші майстри щось намайстрували і воно криво працює. Того й найняли кілька груп тестувальників-вольтажників. Та скоро все сам побачиш. Я маю стати на задану точку. Якщо все ок, буде як описав. Якщо ні, то розіб’юсь десь на нижніх рівнях. Там мене швиденько підхоплять, премістять в регенераційну будку і через годинку буду як новенький. – весело посміхнувся Роні.

-Тобто, ти покалічитись можеш?! – шоковано уточнив Максим.

- Звісно, навіть померти, але це пусте, у нас найсучасніше обладнання, найкращі спеціалісти, вони будь-кого і з будь-якими травмами вилікують. Я перший раз теж боявся. Але виконав свої обов’язки, відсидів кілька годин у психолога і стало легше. Там такі бонуси за невдачу, закачаєшся. Тиждень вихідних, додаткове харчування та ще й премія. – хлопнув він хлопця по щоці тильною стороною долоні, - пішли, побачиш на власні очі. У мене є ще кілька хвилин.

Макса охопив жах. Все ж тільки стало таким перспективним та райдужним. Та нічого, все що коїться то тільки на краще, заспокоював себе він. Подумаєш, всього на всього скочити в невідоме, хіба він уже це не зробив, сівши на той корабель. Дороги назад немає.