Помста

Ех, був час колись. Я був молодим, повним сил. Увесь світ здавався великою таємницею, яку саме я і в змозі колись розгадати. Тільки я один.
Що я вам скажу - була в мене природна, напевно від моїх дідів, завзятість, навіть мужність. Тепер, на старості років, коли я вже древній, хворий дідуган - можу дозволити собі це сказати. Була у молодому серці жага до пригод. І жінок я любив. Але головне - ні до кого і ні до чого не прив'язувався. Не прив'язувався серцем до речей світу цього - землі, дому, монет, гарних жінок. Так, гроші річ добра, але коли їх немає - хіба то біда?
Головне - щоб поруч був добрий, надійний, щирий товариш, щоб вірний кінь не підвів, щоб шабля була гостра і рука міцна. А все інше справа наживна. Ось так я і жив. Хоча ніколи міцно і не задумувався над усім цими речами. Жив собі і жив.
Це я тепер можу сказати, що того молодого козака Андрія, тобто мене тодішнього вів за руку по білому світові Бог. І якби не його долоня у вигляді вдачі - хіба б я ось тут на цій пасіці з вами розмовляв? Давно б я лежав десь серед подільских полів з татарською стрілою у спині і вороння клювало б мої очі, як робило це з сотнями, тисячами козаків. І ті козаки хіба були гіршими ніж я? Але ось привів мене Господь до мирної старості, до сивого чуба. І тепер сиджу я - колишній козацький сотник, а тепер древній дід Андрій ось тут, на своїй пасіці, копирсаюся на баштанні серед буряків і капусти, грію старі кістки на сонечку та інколи оповідаю вам своє минуле життя. А розповідати є про що. Чого тільки не зустрів я на своєму шляху? З якими дивними людьми не зводив мене Господь? І не тільки з людьми... але про це усе згодом.
Але ось і тепер, коли я вже при кінці цієї дороги, скажу я вам тільки одне - не пізнав я того білого світу. Так, не пізнав. Ось лише втомився. Спробував те вино на смак і здалось мені воно спочатку таким солодким і смачним. Але потім був у нього гіркий присмак. Дуже гіркий.
Надіюсь у вас усе буде інакше. Ось, пригощайтесь духмяним медом з моєї пасіки, яблуками і грушами. Пригощайтесь, а я тим часом розповім вам одну зі своїх давніх пригод.
Старі люди ночами мало сплять. Ось крутишся-крутишся на своїй лежанці, зітхаєш, прислухаєшся до нічного вітру і згадуєш минуле. Навіть і не згадуєш - воно само якось пробирається скрізь густий ліс років і небуття, приходить у серце і як квітка розквітає на усю ніч у ньому. І ось лежиш і думаєш-думаєш, згадуєш усе те. Ніби все ще раз проживаєш.
Давня та історія. Давня і загадкова. Але все те сталося насправді і сталося зі мною, коли я був не старим сивим дідом, а молодим козаком Андрієм. Легкоступом, як одразу назвали мене старі козаки за молодість і жвавість коли я вперше приїхав до Січі.
Ну що готові до оповіді?
Ну коли так, то сідайте ближче і слухайте.

Сталося те ще при королі Стефанові Баторії. У 1576 році від Різдва Христового пройшли кляті татари з турками чорною смертю по нашому багатостраждальному Поділлі.
Усі хто міг тримати зброю - боронили рідну землю доки не падали від стріли чи меча. Старих людей нехристі без жалю вбивали, а жінок і дітей брали у ясир. Після тієї навали лишалися міста, села і хутора порожніми. Лише дикі звірі і вороння вешталося без страху серед спалених хат і порожніх вулиць, шукаючи собі поживи і здобичі. Християни вважали тоді, що прийшов на землю кінець світу Божого і ось-ось сам Господь наш Ісус Христос повернеться у всій своїй славі, щоб судити праведних і грішних.
Але мені тоді здавалося, що не лишилося праведних у світі - лишень одні кляті грішники бродять у пошуках свіжої крові християнської. А всі праведні давно вже лежать у землі і росте з їхніх грудей і очей польовий цвіт.
Біда ніколи не приходить одна. Після навали чужоземців прокотилась по подільській землі і морова язва, яка довершувала усі біди. Люди гинули в страшних муках від хвороб і не було кому оплакати нещасних і поховати тіла.
Коли, сплюндрувавши християнські землі, турки і татари пішли, тоді повилазили зі своїх схованок лихі люди. Вони немов таргани і щурі, до часу ховалися у своїх лігвах, та коли на білий світ опустилися сутінки, настав і їх час. Розбійники і душогуби як хижі звірі вешталися по шляхам, лісам і степам, по хуторам, селам, а інколи і містам, шукаючи здобичі. Без жалю нападали на бідний люд і грабували, вбивали нещасних.
Ось в такі темні часи і повертався я до рідного Кам'янця з далекого Дикого поля. З того місця, де вчили мене розуму старі козаки.
Перед цим отримав я листа від батька, який жив разом з матусею у Кам'янці. Батько писав, що матуся моя дуже хвора і що сам він відчуває, що не доживе до холодів. Ось і просив мене приїхати і може в останнє побачити мене - єдиного сина. З тим листом упав я в ноги до сотника - старого козака Опанаса Лизоблюда і просив відпустити мене додому. Сотник зітхнув, покрутив сивого вуса і благословив мене, перехрестивши на дорогу. Був він мені за рідного батька, вчив розуму, військовій справі, а я шанував його, любив і слухав у всьому.
- Їдь сину, - сказав він,- закінчи усі свої справи, віддай данину людям, які дали тобі життя, а потім повертайся назад. І будь обережним у дорозі. Люті вовки бродять серед людей і шукають, кого б розірвати.
Наступного дня, сівши на коня - свого вірного Ясеня і приторочивши до сідла шаблю, шкіряний згорток з розібраним луком та гарбузову флягу з вином я відправився у далеку дорогу додому.
Деякий час я їхав з чумаками, які вези сіль і тарань у бік Києва. Ночами ми неспішно їхали, а вдень спали собі під возами у затінку, ховаючись від щедрого серпневого сонця. Та вже через три дні я попрощався з товариством. Вони далі прямували на північ, а мені треба було забирати на захід.
Старий Петро - старший серед чумаків - невисокий широкоплечий, з чорними вусами і гладкою загорілою лисиною на прощання застеріг мене.
- За річкою Бог починаються землі, де ще недавно хазяйнувати чамбули, тож дивись - шануйся, щоб не застали тебе нехристі зненацька.
Я лише посміхнувся і поклонився чумакам. Хіба я не козак? Хіба не зможу захистити себе? Є у мене гостра шабля і швидкий кінь, є молодість і сила. Тільки радий буду, коли кому закортить помірятися зі мною силами.
Тож далі я поїхав сам, лишивши чумаків з їх навантаженими возам на роздоріжжі.
Легке хвилювання охопило мене, коли я лишився один. Час від часу рука сама торкалася гладкої рукояті шаблі. Я все уявляв собі, як раптом зустріну якогось одинокого розбійника і витягнувши зброю кинусь на переляканого нехристя. Але ось уже добрих півдня я їхав по широкому шляху серед полів, лісів, але нікого не зустрів. Деколи бачив коло виднокраю одинокі хутора і далекі невеличкі села. Кілька разів зустрів на дорозі селян, які побачивши мене, зупинялись і низько кланялись. Я намагався розпитати їх, чи не бачили вони розбійників чи може чамбулів. Селяни сором'язливо посміхались, хрестились і говорили, що татари вже пішли з цих земель. Я дякував, бажав Бога у поміч і їхав далі.
Чомусь я вважав, що край буде повністю сплюндрований, спалений, безлюдний. Але бачив, що незважаючи на людське горе, життя все ж брало своє. Життя наче невеличка ніжна квітка пробивалась скрізь суцільний камінь. Потрохи розквітало, поверталось у ці краї. Люди вертались з лісів, з інших земель і потроху починали обробляти землю, будувати і білити свої хатки, огороджувати ті хатки парканами. Вже зранку то тут, то там весело виспівували півні і було чутно далекі дзвони на вцілілих церквах. Корчмарі і шинкарі відкривали торгівлю. Життя поверталося і вкорінювалося.
Ось я вже перетнув кілька річок. Степ змінився лісами. А ще пагорбами, вкритими сірими кам'яними брилами. Починалося рідне Поділля. Тепер я їхав вдень, а на ніч зупинявся коло корчми чи на хуторах.
Я все не переставав дивуватися людям. Мені чомусь здавалось, що рідна земля зустріне мене спаленими ланами і безлюдністю. Та ось незважаючи на біди і війни життя тривало собі далі.
Усю дорогу я згадував батьківський дім, маму, тата, покійних братів і сестер. Як малим разом з товаришами вештались по околицям Кам'янця, як, збиваючи долоні до гострого каменю, лазили на височенні мури подивитись на те, як польські війська входять у місто через довжоцькому браму, як виблискують шоломи і наконечники списів на сонці. Ех, були ж безтурботні часи...
А тепер ось і я сам вже молодий козак, на своєму коні, з гострою шаблею і вже не один раз приймав участь зі своїми побратимами у вилазках. Ми відбивали ясир, ходили на чайках прямо у лігво нехристів. Я побачив життя таким, яке воно є насправді - без прикрас.
З цими ось думками я неспішно їхав дорогою і мої пальці самі собою ковзнули за комір сорочки. Я дістав невеличкий мідний хрестик і притулив до губ. Цим натільним хрестиком ми обмінялись колись з моїм побратимом Миколою Горою, коли повернулися з Криму цілими і неушкодженими. Поруч з хрестиком на мотузці була невеличка пласка коробочка, схожа на ладанку. Мої пальці торкнулися і її. Але притуляти до губ цю коробочку я не став. Бо то була зовсім не ладанка. Це була невеличка олов'яна ємність зроблена майстром спеціально схожою на ладанку. Це була ємність з отрутою, яку я купив у одного вірменського купця у Валахії. Однієї краплі було достатньо, щоб втамувати самий страшний біль, а вже трьох крапель було достатньо, щоб навіть самий міцний чоловік втратив свідомість і помер у страшних муках. Ємність була добре запечатана, але притуляти її до губ я б ніколи не наважився. Купив я цю отруту на всякий випадок - надивився, як страждають козаки під час смертельних поранень. А це могло б зменшити муки, якщо, не дай Боже, і мене вразить ворог.
Думки мої, які текли неквапливим потоком, враз перервав мій коник Явір. Я відчув, що хода його змінилася, гострі довгі вуха напружено закрутились у різні боки. У цей післяобідній час ми їхали між невисокими скелястими пагорбами. Праворуч, у далині темнів великий ліс. Старі височенні тополі, які росли вздовж шляху, невдоволено гуділи, хоча вітру майже не відчувалося. По небу повільно плили білі кудлаті хмари. У високих травах весело стрекотали коники.
Я погладив коня. Напевно він відчув, що ми наближаємось до житла, а може хтось їхав нам на зустріч. Я знав, що мій Явір не може помилятися і що нюх у нього такий, що і собака позаздрить, тому і сам на всякий випадок поправив довгого ножа на поясі і торкнувся кінчиками пальців рукоятки шаблі, яка була приторочена до сідла. Хто його знає, чого чекати? Може зустрінемо і добрих людей, а може і лихих. Як казав мій другий батько, старий козак Опанас Лизоблюд - завжди треба готуватися до найгіршого.
Але проїхавши ще зо дві версти, я нарешті побачив вдалині, край дороги невеликий хуторець, огороджений частоколом. То виходить коник відчув близьке житло.
Над солом'яною стріхою вився тонкою сизою стрічкою дим. У мене одразу у носі залоскотало, хоч я напевно не зміг би на такій відстані відчути запах диму.
Чомусь одразу ж згадав, як мій дід смажив ковбасу на Різдво і рот одразу наповнився слиною.
- Непогано було б нам і пообідати, - весело сказав я своєму конику. Я почав тихо насвистувати пісеньку. Була у мене така дивна, на перший погляд, звичка - розмовляти з моїм Явором, або ж і з самим собою. Коли подорожуєш, довгі дні і ночі проводиш лише у товаристві коня, іноді хочеться перекинутись хоч з кимось декількома словами.
Ось і тепер мій Явір у відповідь на мої слова мотнув головою і ледь прискорив крок - тепер ми обоє бачили хутір. А дим який підіймався у гору говорив про те, що там є люди.
Коли дорога вивела мене на невеличку гірку і хутір опинився нижче, то я побачив за частоколом три вози. Півдюжини круторогих волів і коней стояли у тіні край широкого подвір'я.
Здається і нам з Ясенем тут буде чим підтримати сили. Нарешті перепочинемо і я зможу привести себе до ладу. Гроші у мене були - важкий шкіряний мішечок знаходився у широкому поясі, поруч з ножем, кресалом і бритвою для гоління.
Коли я під'їхав до старезних важких воріт, вони виявились відчиненими. З двору як раз виїздив якийсь литвин у сірому ладному кунтуші і начищених до блиску чоботях. Його близько посаджені маленькі сірі очі блимнули на мене холодом і підозрілістю. Той погляд мені не сподобався. Литвини і ляхи були дуже гонорові і ставились до козаків зверхньо, як до простолюдинів. Але то мене мало хвилювало як і цей погляд. Я і не подивився на важного литвина і привітався з господарем, який стояв у воротах.
- Бог у поміч, господарю.
- Здрастуйте, пане.
Я спішився , потягнувся усім тілом. У цей час литвин поїхав геть.
- Чи знайдеться у вас, пане господарю, для християнина шмат хліба, а для його коня трохи вівсу?
- Чому не знайдеться? І не тільки хліб, якщо буде ваша ласка. Моя Марія такі вареники з сиром і грибами робить, а який капусняк! О, пане, капусняк вам обов'язково треба буде скуштувати! З грибами і сметаною... Та що там говорити - заходьте, будьте ласкаві.
Господар уважно оглядав мене з під косматих сивих брів, але в його погляді не було тої зверхності - лише цікавість.
- От і добре. А то зморився я з дороги.
- В нашій корчмі зможете і відпочити, пане...
- Андрій. Мене Андрієм звуть.
- Дуже приємно, пане Андрію,- господар взяв вузлуватою загорілою рукою віжці.
- А мене кличуть Єднахом. Давайте, відведу вашого коника до стійла, а ви, пане Андрію, проходьте до хати і відпочивайте.
Корчма виявилася просторою, але якоюсь темною і затхлою. Чи може то після вулиці так мені здалось? Тут пахло кислою капустою і пивом. На широких лавках сиділи з півдюжини, або і більше різного люду - у сутінках важко було розібратись. Люди гомоніли, їли і пили пиво з широких дерев'яних келихів. Над столами і шинквасом кружляли рої мух.
Я зайшов, зняв шапку і перехрестився.
- Здорові будьте, панове!
- І ти, пане, будь здрав,- сказали у відповідь. Хтось повернув голову, хтось просто кивнув, не відриваючись від трапези, а більшість і не помітила нового гостя у корчмі. А це без сумніву була корчма, хоча я спочатку і не зрозумів толком, де опинився.
- Проходьте, пане і сідайте, де зручно,- до мене підійшла повненька загоріла жінка від якою пахло кислим молоком і хлібом.
- У нас є капусняк - гарячущий, тільки з вогню. І ще варенички. Будете? Я опустився на лаву коло дерев'яного стовпчика, поклав на стіл шапку.
- Несіть і капусняк, і вареники. А ще пива. Але спочатку хоч би обличчя від дорожньої куряви вмити...
- На дворі, праворуч є бочка з водою. А рушник я вам, пане, зараз принесу.
Жінка зморено посміхнулась, показавши ряд рівних білих маленьких зубів.
Я піднявся і пішов вмиватися, а згодом і Єднах підійшов до мене з рушником у руках.
- А що то за литвин від вас виїздив, якого я здибав коло воріт?
- О, то важна птаха. Пан Данило, - відповів господар. Справжній шляхтич і здається ад'ютант чи посильний. У нас він був недовго - випив пива, вкусив ковбаси, напоїв коня і поїхав собі далі, десь у бік Бакоти. Тепер тут частенько їздять такі важні люди - то туди , а то і назад. А ми ось усім допомагаємо - і шляхтичам, і чумакам, і купцям, і козакам.
- А хто там у вас гостить?
- Різний люд... Он хлопці з Оринина рибу везуть. Є і місцеві...
Вода освіжила мене, змила разом з дорожньою курявою і втому. Дуже захотілося їсти. Все таки молодість є молодість.
Коли я повернувся всередину, на столі вже парувала велика тарілка з ароматним густим капусняком і стояв великий кухоль пива. Я перехрестився і сів обідати. Тим часом Марія принесла вареників і сметани.
Я обідав з задоволенням, запиваючи їжу холодним пивом. Інші відвідувачі теж обідали, але пили окрім пива і горілку. Я неспішно їв і оглядав присутніх. Раптом помітив у дальньому кутку за столом людину. Спочатку я не бачив там нікого - всередині корчми і так царювали сутінки. Але раптом краєм ока я помітив, як щось у тому кутку порухалось. Я придивився уважніше і побачив, що то був якийсь чоловік, згорблений і ніби старий. Він сидів перед келихом, опустивши нечесану голову на складені разом долоні. Чоловік щось почав сам собі говорити, бубніти під ніс. Але нього ніхто з присутніх на те не звертав уваги. Я продовжив свою трапезу. Тим часом підійшов Єднах і приніс кілька спілих великих яблук.
- Ось, пане, пригощайтесь. Яблука в цьому році вродили на славу. Ось це ранні яблучка, а які смачні!
- Дякую господарю!
Вкусив хрумке соковите яблуко. Сік так і приснув в усі боки. Я від задоволення і очі примружив.
Тим часом дивний чоловік у кутку знову почав щось гомоніти собі під ніс.
- Хто це? Чи п'яниця який?
Єднах зітхнув.
- Скільки біди по нашій нещасній землі ходить. Це зовсім не п'яниця. Це пан Омелян - з вільних козаків. Живе він тут недалеко, поруч зі спаленими Колодянами. Повернувся зовсім недавно з війни. Але нікого із своїх вже не застав - чоловіків татари вирізали, жінок і дітей забрали в ясир . Ще й село спалили. Але що поробиш - все одно треба жити, ось він і почав жити. Купив хутір, привів молоду дружину. Одарку з сусідніх Крушанів. Але ось недовге щастя було у молодих. Одного разу повернувся Омелян додому, а хутір спалено, худоба порізана, а Одарки немає. Ось сидить тепер Омелян у нас вже третій день і заливає своє горе.
- Омелян? А як прізвище цього козака?
- Кличуть його Студнем. Кажуть люди що був колись знатним козаком, не бідним... Але ось горе усіх рівняє.
Єднах знову важко зітхнув і опустив очі. А ось у мене серце у грудях так і заходилось!
- Студень? Омелян Студень? Я знаю цього козака! Чи не з ним ми гуляли у валахів?!
- А хто ж зробив все те з його дружиною і господарством? Татари ж вже давно пішли...
Єднах зітхнув.
- Ви пане якщо знаєте Омеляна, то краще питайте самі у нього.
Я уважно подивився на господаря, на те, як він ховає погляд і зрозумів, що Єднах більше не хоче розповідати подробиць. Напевно у нього були на те свої причини.
Я піднявся, витер вуса шапкою і пішов до того п'яного козака. І чим ближче я підходив до його столу, тим ясніше розумів, що то і є мій давній побратим, козак Омелян Студень з яким ми не один рік були пліч-о-пліч у походах, разом ходили на чайках до самого Дунаю, відбивали полонених земляків у турок і татар.
- Омеляне! Чи впізнав ти свого давнього товариша?- я торкнувся його згорбленого плеча і намагався говорити безтурботно і весело. Але коли козак повільно підняв голову і подивився на мене, мені захотілось відступити на кілька кроків назад. На мене дивився мій побратим Омелян Студень, але як він змінився з тієї пори, коли я бачив його востаннє! Колись широкий в плечах, стрункий, чорнявий, з орлиним носом і густими чорними як смола вусами, з ясними сіро-зеленими очима, тепер на мене дивився згорблений дід, з впалими щоками, на яких виступила сива щетина. Очі його наче не бачили мене, дивилися ніби скрізь мене, кудись далеко. Блідий лоб вкривали великі краплі поту, схожі на вересневу росу в степу. Здавалось, що я дивлюсь на мерця, а не на живу людину. І лише вуса були ті самі - чорні густі, загострені донизу.
- Хто ти, чоловіче? – не одразу проказав Омелян п'яним голосом.
- Чи не впізнав ти свого товариша, з яким ти славно бив татарина у валахів і на Чорному морі? Це я, Андрій Легкоступ!
Мутний погляд на кілька миттєвостей ніби прояснився. Омелян впізнав мене! Але майже одразу з його очей потекли рясні п'яні сльози.
- Андійку, брате мій!
- Сідай коло мене. Вип'ємо разом. Радий тебе бачити. А я ось... Бачиш. Сиджу тут і п'ю.
- Козак п'є, то діло добре. Ти тепер не в поході, тож і випити не гріх. Але бачу, що немає в очах твоїх радості.
- Немає радості. Немає. І звідки їй узятись. Горе у мене. Горе...
Омелян повернув голову до шинквасу і вдарив кулаком по столу.
- Єднаху, неси новий глечик!
В шинку ніхто не звернув уваги на п'яний крик Омеляна, але господар з під косматих брів подивився на мене.
- Давай пива краще,- сказав я Єднахові.
- Що сталося, друже? - спитав я, поклавши руку на плече своєму товаришеві.