2. Чорний млин

- Скуштуйте ось медку славного. Пригощайтесь, пригощайтесь. Слава Богові, навесні бджоли добре попрацювали. І хоч старі люди люблять розповідати, як колись, у їхні часи було добре - і снігу взимку було більше, і соми у Жванчику колись були такі, що могли і парубка у яму затягнути, яблука і груші були смачнішими, а я вам по правді скажу - такого меду, як у цьому році давненько я не пробував. Може і ніколи.
- Так що послухайте старого діда - їжте. Ось і квасу з погребу попробуйте - сам варив. Там і суниця, і груша, і буряк є.
- А я ось тим часом підкину дрова до вогнища, щоб комарі не вечеряли нами і розкажу вам оповідку з мого життя.
- Багато всілякого бачив я у тому житті. Іноді як згадаю - немов мотузку потягну. Все думаю-думаю і немає кінця тим думкам...
- Ось ви все просите, що розповів я вам щось страшне і загадкове.
- Так. Було на моєму шляху і страшне, і загадкове. Інколи як згадаю - так до сих пір одразу ж осіняю себе хресним знаменням. Бо напевно знаю - тільки Господь наш Ісус Христос і може відвести усіляку біду разом з нечистою силою. А уся та біда як є - від диявола клятого. Не в ніч поминати клятого.
- Ех...
- Тож сьогодні розповім вам одну дивну загадкову історію. Сталася вона вже так давно, що напевно не лишилось ні однієї живої душі на цьому світі, кого все те стосувалося. Але є на білому світі не тільки живі душі, Господи допоможи! Але про них хай дбає сам Господь, а ми будемо молити його і Матір Божу, щоб нас все те оминало. На все воля Божа!
- Тож сталася та давня історія, коли я був ще зовсім молодим парубком. Хоча, чесно кажучи, встиг уже багато чого побачити. І на війні був - клятого татарина бив, і з полону тікав через усю Валахію. Ховався у лісах і печерах десять днів, поки переслідувачі не відстали. Але щоб не сталося - завжди повертався до побратимів - друзів козаків у Дике поле. Туди мене вело серденько.
Батьки мої жили у Кам'янці. Хоча у той час, про який я оповідаю, вже минув рік і три місяці, як матінка моя померла. І ось дійшла до мене ще одна чорна вість - у Кам'янці помер і батько.
Старий сотник викликав мене до свого кошу і благословив не відволікаючись їхати додому.
- Їдь, сину, віддай останню шану батькові, - сказав старий отаман,- потім повертайся назад. Буде і тут для тебе діло.
Я поклонився сотнику у ноги і вже наступного дня, споро зібравшись, рано-вранці відправився у далеку дорогу.
До рідного Кам'янця дістався я швидко і без пригод, хоч на великій дорозі траплялися і лихі люди, які немов хижі звірі, полювали на християн. Але зі мною був мій вірний товариш - прудконогий коник Явір, який дістався мені від одного татарина - але цю історію я розповім якось наступним разом. А ще зі мною були - гостра шабля, пара довгих кинджалів на поясі, і ще один ніж - двосічний, з тонким лезом, шкіряною рукояттю, схований за халявою і добрий лук з двома дюжинами стріл. Хай-но хто попробував би зі мною позмагатися - думаю тому чолов'язі було б непереливки.
Але у той раз все минулося. Через два тижні я вже плакав перед свіжою могилою батька. Поховали його без мене. Я застав лише невеличкий горб свіжої землі поруч з могилою мами. Опліч зі мною стояв мамин брат дядько Петро - невисокий повненький чоловік з круглим бритим обличчям, загорілою лисиною і уважними блакитними водянистими очима.
Як батько помер - то саме дядько Петро організував похорони. Це він написав листа до мене і передав його чумаками.
- Ось, Андрійку, лишився ти один серед Легкоступів,- сказав дядько Петро, важко зітхнувши і поправивши вінок з барвінку і калини на свіжій могилі.
- Але не забувай про нас. Ми з твої покійним батьком були, як то кажуть, найкращими друзями. У нас і хати поруч, і майстерні на Руських гумниськах одна коло одної - тільки я ось столярую, а батько твій був стельмахом. Добрим стельмахом, - дядько Петро знову зітхнув і перехрестився. І ніби прокинувшись, задзвонили дзвони на дзвіниці Воскресенського монастиря Руських фільварок.
- Тепер ти господар усього того, що нажив твій батько. Може лишиш козакувати і повернешся до дому? Батько твій нажив добре господарство. Усі грамоти у мене заховані. У тому числі і грамота про спадщину на твоє ім'я.
Якщо не ти, Андрійку, то хто?
І дійсно, коли ми повернулись назад і сіли обідати у світлій чистій дядьковій хаті, він виніс папери.
- Ось тобі грамота на право володіння майстернею, ось грамота на землю, на хату. А ось це, - дядько протягнув мені стару пожовклу грамоту,- на Чорний млин.
- Який ще Чорний млин? - я узяв свиток і обережно розгорнув його.
- Я і сам вже забув про той хутір,- дядько Петро почесав сиву потилицю,- ось побачив грамоту і тільки тепер згадав. У твого батька у власності був невеликий хутір на річці Тарнавці. Там, здається і млин був... Нечасто ми про нього і згадували - далеченько він від Кам'янця. Ось ти як раз і поїдеш туди, подивишся, приймеш його у власність. Покійник дуже любив, щоб усе у нього було чинно, ладно. Хата у тебе добра і майстерня на Руських гумниськах така, що треба. А ось на хуторі, на Чорному млині я і сам ніколи не був. Поїдеш, подивишся, що там і як.
Мене і самого взяла цікавість. Ніколи я не чув ні від матері, ні від батька про той дальній хутір.
- Чорний млин. Чорний млин...
Я немов солодку в'ялену грушу перекочував на язику ті слова і думав, як завтра відправлюсь у дорогу до чогось цікавого і незнаного.
- Це ж не зовсім далеко від Кам'янця? - спитав я у дядька Петра, який наливав у олов'яні келихи холодний мед, який приніс з погреба.
- У тебе, я бачив, добрий кінь. Козацький. Години чотири і будеш у Чорному млину. Дорогу я тобі розтолкую. Хутір знаходиться недалеко від Дністра, на річці Тарнавці- хоч і невеликій, але стрімкій, зі скелястими високими берегами. Місця там безлюдні - ні мосту, ні великого тракту. Але дорога хоч яка, але все ж є. Головне тримайся обличчям до Кам'яної могили - там серед поля великий древній курган. Видно його здалеку. Тоді не заблукаєш. А там хтось тебе і зустріне. Ну будьмо!
Я з задоволенням випив солодкий приємно-холодний напій і підхопив ложкою великого паруючого вареника, по якому стікала білим водоспадом сметана.
- Батько твій не любив розказувати про Чорний млин, але гроші з хутора йшли напевно справно, покійник, слава Богу, не бідував. Так що вірні люди там точно є, хоч і місце доволі дике...
- Нашу майстерню на Руських гумниськах я добре пам'ятаю ще з дитинства,- сказав я, пережовуючи чергового вареника,- але про Чорний млин ніколи не чув. Батько його придбав?
- Ні. Хутір дістався йому у спадщину. Від батькового тата - діда Олекси. А діду Олексі від його старшого брата - Товстого Гната.
- Товстого Гната?
- Так. Був у твого діда такий ось брат.
Дядько Петро, нахилився через стіл до мене і заговорив тихіше, ніби не хотів, щоб нас хтось почув.
- Люди казали, що той Товстий Гнат - хай не буде мені за гріх те слово - знався з нечистим. Але напевно те все пусті балачки і лихе сусідське око - заздрили. Бо був він заможнім господарем, мав добрий млин. Але ось прожив недовго. Ні з того, ні з сього взяв і помер. А Чорний млин дістався молодшому братові - твоєму дідові Олексі. Ось така історія.
- І ще одне,- згодом вимовив дядько,- я ледь не забув. Ось, тримай.
Він опустив пальці у засалену кишеню на боці жилетки, дістав невеликій золотий перстень і протягнув мені.
- Що це?
- Ваш родовий перстень. Бачиш, он на ньому слід від ноги? Кажуть, що то слід ноги самої Богородиці. А ще кажуть, що саме від цього знаку і пішло ваше прізвище - Легкоступ. Дід твій носив, батько носив. Ось тепер і твоя черга.
Я взяв перстень і вдягнув його на палець. Він був теплий і підійшов мені впору.
Скрипнули двері. Тітка Надія, дружина дядька Петра - худорлява тонкогуба і гостроноса жінка, шкутильгаючи, немов качка, зайшла до хати і принесла глечик з тушкованою капустою і грибами. А потім і сама, після довгих вмовлянь, сіла до столу і пригубила з нами меду. Ми знову, із задоволенням випили і розмова пішла в інший бік - про рідню, усілякі новини і тому подібне. Більше ми про спадщину і не говорили.
А вже наступного ранку, я відправився у дорогу до Чорного млина.
Рання осінь ще була дуже схожа на літечко. У гаях весело заливались пташки, садки і городи вкривали рясні роси, подільське небо було ще зовсім безхмарним, але вже не було тої безкрайньої блакитної глибини, яка буває всередині липня. Небо стало яскраво синім. Мине кілька тижнів і по цьому небу попливуть кудлаті великі хмари, а вже за ними і птахи полетять кудись на південь. А потім прийдуть нескінчені осінні дощі.
Але поки що коники у лугах весело цвірінькали, півні з хуторів голосно окликали один одного і нетерпляче гуділи корови, прямуючи на ще зелені і соковиті луги.
Дядько Петро ще з вечора передав мені торбинку з їжею і докладно розповів про дорогу, хоча сам він ніколи і не був на Чорному млині.
А вдосвіта прийшов мене проводжати. Він прискіпливо оглянув мене, з цікавістю але якось боязливо торкнувся моєї шаблі. Потім поцілував мене і перехрестив на дорогу.
- Їдь сину з Богом і скоро повертайся живим і здоровим.
Я вклонився і хутко скочивши на коня, який нетерпляче переступав з ноги на ногу, знову відправився у путь.
Як добре їхати кудись далеко, в незнайоме місце, туди, де тебе чекають нові враження, нові люди, нові місця!
Якби ж я тоді знав, чим обернеться ця поїздка?
Я переїхав широкий дерев'яний міст, який з'єднував два височенні скелясті береги Смотрича і далі направився на південь. Дорога то стрімко підіймалась угору, то знову йшла вниз, оминаючи городи і білені хати під солом'яними стріхами.
Під Кам'янцем людей я зустрічав доволі часто - то об'їду воза, навантаженого мішками, по обжену отару. Одного разу навіть обігнав велику чорну карету, яка була запряжена трійкою довгоногих коней. Порівнявшись з каретою, у вікні я побачив тонкогубого бритого ксьондза з чотками у довгих пальцях. Побачивши мене він посміхнувся краєчками губ і ледь поклонився. Я привітався у відповідь і поїхав далі.
Вже скоро села змінились на хутора, згодом почались безкрайні поля. Шлях зробився безлюдним і лише жайворонки ще зовсім по літньому виспівували серед ланів. Час від часу дорога йшла вздовж монастирських садів з яблуками і грушами. Згодом почались і ліси.
Явір неспішно йшов по дорозі і ліниво відганяв надоїдливих мух, які норовили залізти прямо у очі. Я роздивлявся краєвиди і все думав про батька, про маму. Напевно вони і хотіли, щоб я повернувся додому і, лишивши козацьку службу, оженився, завів діточок і почав займатися господарством. Але мені самому хотілося зовсім іншого. Серце моє було там, далеко, поруч з побратимами. Лише там, на кордоні України, у Дикому полі я відчував справжнє щастя, свободу і радість від життя. Може колись, на старості років ось поселюся на такому хуторі у який зараз і прямую. Буду собі копирсатись у городі, збирати яєчка, пасти худобу, пасіку заведу. І кожний день буду сидіти собі з вудкою на березі річки, грітись на сонечку і ловити ковблів і підлящиків на вечерю. Дуже я люблю смажених підлящиків у кукурудзяному борошні...
Ось такі думки текли собі повільно у моїй голові, так, як тече невеличка річка старим руслом. Сонце піднялось високо у небо і вже добре припікало. Добре, що по обом бокам шляху росли високі гостроверхі тополі, які давали тінь і захищали шию від сонячних променів.
На бричку я натрапив раптово. Піднявся на невеликий горбок, завернув праворуч і побачив обабіч дороги перекинуту легку бричку. Саме на такій їздили мілка шляхта, сільські священики і лікарі.
Одне з коліс лежало прямо посеред дороги.
Я одразу ж смикнув за віжці. Рука сама потягнулася до рукояті шаблі. Що тут сталося? Чи є тут люди?
Але оглянувши місцевість я нікого не побачив. Лише птахи виспівували у полях і весело стрекотали коники. Я легко штурхнув підборами Явора у боки і повільно поїхав вперед. Під'їхавши ближче до перекинутої набік брички я одразу побачив людину. Хтось нерушно лежав у заростях кропиви поруч з бричкою, обличчям донизу. Хтось одягнений у довгий чорний плащ чи то рясу. Невже дійсно священик?
Шабля тихо дзенькнула, коли я повільно дістав її з піхов. Я ще раз уважно оглянув найближчі кущі і узлісся, але, здається нікого поруч не було. Я зіскочив з коня і підійшов до нерухомого тіла. Я одразу помітив, що скрізь були розкидані різні мілкі речі - невеличкі іконки, роздавлені яблука і груші, розтрощені пляшки. А ще кілька порожніх полотняних мішків, розрізаних ножем. Хтось явно поспіхом оглядав вміст цих мішків. Підійшовши до тіла, я нахилився і обережно перевернув його обличчям доверху.
Це була жінка. Стара висока худорлява монахиня. Сиві пасма вибились з під чорної хустини і легкий вітерець гойдав їх неначе сухі осінні трави. Велика зелена муха опустилась на блідий лоб і почала пити кров з рани. Стара монахиня була мертва. Але я все ж доторкнувся пальцями білої долоні. Рука жінки була холодною. Я встав і знявши шапку, перехрестився.
Як не дивно, але вигляд мертвої монахині і перекинута бричка не викликали у мене відчуття паніки. Я ніби знаходився на полі бою, і відсторонено оглядав усе, що сталося, фіксуючи у своїй голові. Я сам собі дивувався, але все ж не дуже задумувався над своїми відчуттями. Все те другорядне. А головне - що саме тут сталося?
Коня, який тягнув цю бричку не було. Ось лише обірвані віжці... Ні, вони не обірвані, а обрізані! Обрізані косо, гострим ножем. Я нагнувся і взявши шкіряний ремінь, провів пальцем по рівному краю.
Ну і звичайно мішки. Шнурівки, якими вони були зав'язані, теж обрізані. Хтось поспіхом висипав вміст мішків на траву і напевно взяв саме цінне.
Виходить це вбивство. Хтось підстеріг стару монахиню, яка їхала на бричці у безлюдному місці і напав.
Пограбування на великій дорозі були не рідкістю. Особливо після того, як по Поділлю пройшла навала татар. Урочищами, ярами, дальніми селами і хуторами, немов хижі звірі, тинялися лихі люди і шукали крові і здобичі. Частенько у таких ватагах були як наші подільські зарізяки, так і різний прийдешній люд, у тому числі і татарва. Ось тут, напевно, на шляху нещасної монахині і опинилися такі душогуби. Підстерегли, пограбували, забрали коня, а стару убили. І не побоялися хреста Господнього. Нехай на все буде воля Божа!
Я хотів підійти до тіла і уважніше роздивитися, як саме монахиню убили. І тут, краєм ока, а може і не очима, а якимось внутрішнім відчуттям воїна, я побачив чи відчув якусь тінь, а може і ледь помітний рух десь у гущавині лісу. Я не став повертати голову на той рух. Лише тіло напряглося і пальці міцніше стиснули рукоять шаблі. Там, у глибині лісу, між темними стовбурами дерев і заростями дикої малини хтось був. Я відчував його погляд.
Зайшовши за товстий стовбур я пригнувся і намагаючись не шуміти, швидко побіг через кущі в обхід. Я хотів забігти незнайомцю за спину. Підібратись непоміченим у мене звичайно не вийде, але я хотів застати невідомого зненацька і побачити його. Він не зможе сховатись і у нього буде лише два варіанти дій - позмагатись зі мною у військовій майстерності, або накивати п'ятами.
Я зробив коло і збавив ходу. По моїм підрахункам я вже був за спиною незнайомця і так просто він від мене нікуди не дінеться. І дійсно мій план спрацював. Я побачив темну фігуру. Незнайомець, зігнувшись, стояв за стовбуром і напружено вділявся у бік дороги. Мене він зовсім не помічав. Я виставив лезо перед собою і повільно почав підходити. Лише кроків за десять, коли під моїм чоботом зламалась непомічена мною під сухим листям гілка, незнайомець різко обернувся до мене. Його очі слідкували за кінчиком моєї шаблі. В тих очах я побачив переляк.
- Ти один? - тихо, майже пошепки спитав я.
- Не знаю. Так. Я один. Не вбивайте мене, пане, - почув я у відповідь тонкий голос, що затинався.
Як тільки-но я зблизька побачив незнайомця - я одразу ж зрозумів - переді мною точно не вбивця. Це був зовсім молодий хлопчина, безвусий і безбородий, невисокий і худорлявий. Він був одягнений у довгий підрясник, на самі вуха була натягнена скуфія. Вся одежина, висіла на парубку, немов на опудалі. Хлопець увесь був у павутинні і реп’яхах, а блідий лоб і маленькі долоні - у свіжих подряпинах.
- Ти що, монах? - спитав я вже голосніше і трохи опустив кінчик шаблі.
- Ні, пане. Я послушник. Не вбивайте мене, ради Христа!
-Ти звідки тут, у лісі, взявся?
- Ми їхали разом з матушкою Серафимою у Бакоту, до монастиря. А на нас напали розбійники! Через дорогу була натягнута мотузка, яку ми не помітили,- я побачив, як тремтить нижня повна губа і очі хлопця заблищали від сліз.
- Бричка полетіла з дороги. І я почув свист і крик. Я вже думав, що опинився на тому світі - так усе було зненацька. Я вилетів з брички прямо у кущі ожини, а потім побіг. Ноги мене самі несли. Я і не спам'ятався, як опинився один у лісі. Лише чув, як розбійники кричали там, на дорозі. А коли все стихло, я потроху почав підходити ближче і побачив бідну матушку Серафиму.
- Яка біда! Прийми Господи її душу!
- А потім я почув цокіт і сховався у лісі. А то, пане, були ви. Мені здалося, що ті розбійники знову повернулися!
- Як звати тебе?
- Іван. Іваном кличуть.
Побачивши, що я нічим не загрожую йому, Іван зморено опустився на землю, і закривши обличчя руками, тихо почав схлипувати. Я про себе подумав, що парубку дійсно саме місце серед монахів - вже занадто тонка натура. Хоча ось власними очами побачити наглу смерть близької людини - не доведи Боже таке нікому пережити. Хлопця можна зрозуміти. Тому я не звернув на оті сльози ніякої уваги.
Вже зовсім скоро Іван витер мокре червоне обличчя рукавом підрясника і встав на ноги. Я бачив, як він час від часу розглядав мене, так, ніби хотів щось сказати. Але в останній момент ніби стримувався.
Нарешті ми пішли назад, до дороги - до місця пригоди. Перекинули бричку на колеса і витягнули її на дорогу. А покійницю поклали на траву і накрили шматком мішковини, який я знайшов серед розкиданих речей. Іван прочитав заупокійні молитви. Я стояв мовчки і слухав його тонкий майже дитячий голос. А мій Явір не звертав на нас уваги і неспішно пощипував траву вздовж дороги.
Треба було вирішувати, що нам робити далі.
- Мені треба їхати до Чорного млина,- сказав я хлопцеві, коли той закінчив читати заупокійні молитви.
- Це у бік Дністра?- тихо спитав Іван.
- Так. Назад, до Кам'янця я не поїду.
- Господи, а що мені робити? Лишатися тут?
- Якщо хочеш, лишайся тут, а я, як доїду до хутора - відправлю сюди когось з людей...
- А якщо злодії повернуться?
- Чого це їм повертатися?
- Кажуть люди, що вбивці завжди повертаються до місця злочину. То їх нечистий водить по колу і тягне назад до проклятого місця.
- Не знаю я таких прикмет,- відповів я посміхнувшись. Але одразу сховав посмішку, коли погляд повернувся до нерухомого тіла, накритого мішковиною.
- Коли ті люди, яких ви відправите, приїдуть? Ще вам, пане, треба доїхати до вашого хутора. То мені що, з покійницею усю ніч проводити? - Іван перелякано перехрестився.
- Ну, якщо хочеш, то поїхали зі мною до Чорного млина. Думаю мій Явір нас обох витримає. Але все ж час від часу треба буде давати коню відпочинок.
- Спаси вас, пане Андрію, Господь за вашу милість,- сказав Іван,- за те, що не залишаєте бідних людей у біді, а робите усе, як робив колись праведний самарянин у притчі. Господь воздасть вам милістю за вашу милість.
Я лише махнув рукою - якось ніяково мені було вислуховувати ці слова у мою адресу.
Так що вже скоро Іван знайшов свій розпотрошений дорожній мішок, визбирав до нього необхідні речі, які тільки зміг знайти серед розкиданих по кущам і кропиві і ми поїхали далі, у бік Чорного млина.
Парубок був невисокий худорлявий, так що для мого Явора він не був вже таким важким вантажем. Я сам здивувався, коли підсаджував хлопчину у сідло, який він легкий. Видно часто постився, готуючись до монастирського життя.
Так що лишили ми бричку і покійницю край дороги, а самі відправились далі, до Чорного млина.
Їхали ми не швидко. Дорогою Іван розповідав про себе і чим далі ми були від місця пригоди, тим голос хлопця ставав голосніше і впевненіше.

Я слухав ті розповіді, але не забував уважно стежити за дорогою, за навколишніми полями і скелями, вдивляючись сліди - після нападу на бричку, не дуже мені хотілося ставати наступною жертвою нападу. Але здається усе було спокійно. Скоріше за все ті пройдисвіти діяли з боку Смотрицького каньйону і старих урочищ під самим Кам'янцем і після своєї чорної справи напевно відійшли на північ, у той час як ми їхали на південь. Але місця тут були зовсім безлюдні - за увесь шлях з Іваном ми не зустріли жодного подорожнього. Лише кілька разів далеко коло виднокраю я бачив сизий дим і маленькі біленькі хатки дальніх чи то хуторів чи то невеличких сіл.
Іван розповідав про своє життя. Про те, як жили вони обоє зі старшою сестрою у порожньому батьківському домі у Кочубієві. Але після татарських набігів село було спалене. Діда з бабою убили, а батьки пропали. Самі ж вони лишилися живими лиш через те, що пасли отару далеко від села, у Красному яру.
Тоді і отара пропала, але малий Іван разом з сестрою встигли сховатись у лісі і пересидіти там татарський набіг. А коли повернулись до села, то замість Кочубієва застали лише попіл на місці хат і об'їдені собаками тіла родичів.
Так вони далі і жили. Знайшли більш менш цілу хату, привели вцілілу корову з поля, потім завели курчат... І все чекали, коли з'являться батько і мати. Працювали коло господарства і чекали. Чекали кожен день. А згодом вони з сестрою вирішили піти до монастиря. І ось тепер його сестра - монахиня Олена подвизається у Бакотському монастирі. А він сам по молодості років всього лише послушник і чекає своєї черги, щоб стати монахом і молитися за увесь світ.
- Важко буде тобі, хлопче, молитися за увесь світ, - відповів йому я, вислухавши ту розповідь,- стільки грішників під сонцем .
Іван нічого не відповів, але я відчув як він зітхнув.
Тим часом дорога вивела нас із сутінків лісу у відкрите поле. Ми то підіймались на пологі пагорби, то знову спускались у зелені долини. Сонце, яке вже встигло напекти голову, повільно і неохоче поповзло на захід. Разом зі свіжим вітерцем набігли невеличкі білі хмарки. Невидимі ластівки весело верещали у небі. Час від часу дорога, мов стрічка, петляла навколо скелястих пагорбів, які були схожі на древні могили. Здавалось, що у цих місцях якимось невідомими древніми істотами були похоронені велетні і ті скелі - то залишки чудернацьких могильних плит. Не наших хрестів під якими хоронять православний люд, а саме похмурих важких плит, для того, щоб древні велетні не могли вилізти зі своїх могил.
Ми споглядали навколо дивовижні безлюдні краєвиди, які з наближенням вечірньої години ставали ще й похмурими, так, ніби поступово зникав якийсь колір з цього розмаїття кольорів.
І розмова наша ставала повільнішою. Паузи між розповідями робились з кожним разом все більшими, хоча було видно, що Іван любив побазікати на різноманітні теми і такий ось слухач як я йому був у самий раз.
Ми розглядали краєвиди, час від часу хтось із нас спішувався, даючи відпочити Явору.
Вже скоро попереду, серед пагорбів я побачив невелику темну гору.
- Що он там попереду? - одразу ж спитав Іван, вказуючи рукою на гору. Він теж побачив її, майже одночасно зі мною, хоча цього разу я йшов пішки, а він їхав верхи.
- Напевно то і є Кам'яна могила, про яку мені розповідав мій дядько. Виходить, ми їдемо правильно. Скоро буде і Чорний млин.
Тим часом гора ставала все ближче і я вже бачив її кам'яну вершину, яка дійсно була схожа на велику могилу, увінчану могильним каменем.
Я покосився на парубка, який уважно роздивлявся гору. Темна тінь ніби виростала попереду, серед полів.
Іван помітив мій погляд, повернув голову до мене і зморено посміхнувся. Але світло-зелені очі весело поблискували у вечірньому сонці. Було видно, що хлопчина зморився від дороги і подій, але на диво тримався добре, не зважаючи на зовсім ще юний вік. Напевно з таких юнаків дійсно виходять добрі монахи - ні разу він не пожалівся на втому, на голод - хоча привалів ми не робили, і не обідали.
Я йшов поруч з Явором, тримаючи коня за віжці, а Іван їхав верхи. Хлопець знову повернув голову вперед і саме тоді я відчув, як кінь здригнувся. Мені навіть у першу мить здалось, що Іван чи то смикнув Явора, чи вдарив п'ятою. Але одразу ж я почув тонкий переляканий голос хлопця:
- Що це?
- Де?
- От там, попереду. Дивись! Там хтось є. Господи помилуй!
Я прослідкував погляд парубка і серце моє зайшлося у грудях. Майже на вершині гори біліла невисока фігура. Фігура звіра.
На відстані трьохсот кроків попереду, на вершині Кам'яної могили нерухомо стояв вовк. Білий вовк. Здалеку я не бачив його очей, але відчував, що погляд дивного звіра був направлений прямо на нас. Явір спочатку пішов повільніше, але врешті решт зовсім зупинився. Я відчував, як тіло коня напружилось і почало мілко дрижати. Явір тихо заіржав і покосився на мене.
Я частенько зустрічав серед безкрайніх степів Дикого поля вовків. Бувало і невеликі зграї ходили вночі навколо стану, шукаючи собі легкої здобичі. Але такого ось дивного білого вовка я ще ніколи не бачив. Рука моя потягнулася до шаблі, яка була приторочена до сідла. Ще у мене був лук зі стрілами. Але я знав, що зазвичай вовки не нападали на людей. Навпаки, вони намагались триматись якомога далі від людини. Хіба що сам звір був поранений чи хворий. Або людина була поранена чи знесилена. Звір якимось чином відчував слабкість людини і починав своє переслідування.
- Він кинеться на нас?- тремтячим тонким голосом спитав Іван.
- Хіба ми не козаки, - я говорив тихо, але намагався надати своєму голосу безтурботності.
- Хай-но тільки попробує...
І ніби почувши нашу розмову, білий вовк раптом піднявся на лапи і побіг геть, сховавшись за гребенем гори.
- Він втік? - спитав Іван і навіть піднявся у стременах, ніби намагаючись зазирнути за пагорб.
- Пішов собі. Дивний вовчисько. Я білих вовків ще ніколи не бачив.
- Господи, який він здоровенний і страшний! - Іван перехрестився.
- Тільки би не напав на нас уночі...
- Думаю, що до ночі ми вже буде на хуторі. Чорний млин десь тут недалеко.
І дійсно, як тільки ми об'їхали Кам'яну могилу, здалеку я запримітив широку долину і стрічку невеликої річки, що петляла долиною між дерев. Напевно то і була річка Тернавка на якій знаходився наш хутір. Дорога побігла згори у долину. Явір пішов швидше. Тоді я заскочив у сідло і сів поруч з Іваном.
Хлопець все озирався, роздивляючись околиці і вишукуючи дивного білого вовчиська.
- Він уже далеко, напевно у тому лісі,- вказав я рукою праворуч на темну тінь урочища, яке починалось за Кам'яною могилою і далі наповзало на виднокрай.
- Що, злякався? - спитав я Івана, розглядаючи його і ледь стримуючи посмішку.
- Чесно скажу - трохи злякався,- відповів хлопець.
- Я ще таких звірів ніколи в житті не бачив! - великі, немов блюдця очі хлопця розширились і збуджено виблискували. Він і не звертав уваги на мою посмішку.
- А ви, пане, напевно нічогісінько і не боїтесь?
- Що ти усе заладив пане тай пане. Клич мене просто Андрій. Серед козаків не заведено викати один одному. Хіба що старшим - які у батьки годяться. А який я тобі батько? Зрозумів?
- Добре пане... Ой, вибачте. Вибач!
- Ну то добре.
- А з приводу того що я не боюсь... Немає на світі людей, які нічого не бояться. Хіба що дурні. Усі чогось бояться. Але справжній козак тримає той страх за віжці. Як ось коня. І ніколи не відпускає. Зрозумів?
- Так. Зрозумів,- задумливо відповів Іван.
Якийсь час ми їхали мовчки. І час від часу я ловив на собі якісь дивні погляди хлопця. Так, ніби той хотів щось мені сказати, але в останній момент стримувався. А коли наші погляди перестрічались, Іван швидко опускав очі. Ну справжній монашок.
Вже скоро дорога стала вузькою і ледь примітною. Було видно, що по ній майже ніхто і не їздить. Лише звичне до пластунської справи око помічало шлях. А ще добрий кінь - мій вірний Явір, хоч і стомився і зголоднів, але все ж відчував дорогу і вправно йшов вперед.
Після обіду набігли хмарки і сонце час від часу ховалось за ними. Запахло річкою і старими вербами. До Тернавки було рукою подати. Іван, видно, теж зморився і їхав мовчки, клював носом. Я все вишукував серед кошлатих верб чи то міст, чи то якісь будівлі. І коли мені вже здавалось, що треба вертатись і ми заблукали, раптом дерева ніби розступились і я побачив попереду високий тин.
- Ніби і хутір...
- Га? Що? - здригнувся Іван, почувши мій голос.
- Напевно приїхали.
І точно, як тільки ми оминули стару вишню з скрученим набік товстим стовбуром і довгим густим гіллям, я побачив невеличкі ворота і хвіртку. Було дивно, але здається цими ворітьми вже давненько не користувались - трава навпроти воріт була майже до коліна. Хоча навпроти хвіртки стежина була витоптана.
Підійшовши ближче, я щосили почав лупцювати у ворота. Та Іван, який вже спішився, торкнув хвіртку і вона на диво легко відчинилася. Ми зайшли у широкий двір.
За тридцять кроків попереду знаходився великий кам'яний будинок з вузькими високими вікнами, більше схожими на бійниці. З обох сторін до будинку були прибудовані господарські будівлі. А ще далі, за старим вишневим садом, я побачив черепичний дах темною, майже чорної старої кам'яної будівлі. То напевно і був млин.
Я завів коня у двір. Іванко ховався у мене за спиною і я чув його часте дихання. Явір чомусь тривожився, тряс довгими вухами і недовірливо хрипів. Я відчував, що коню не подобається у цьому місці.
- Чого ти, друже? - я провів рукою по гриві, намагаючись заспокоїти коня.
- Може нікого немає? - пошепки сказав Іван.
І дійсно, якось тут тихо. Хоча було видно, що тут хтось живе, але трава на подвір'ї була некошена, вапно на стінах потемніло від негоди і років. Лише вузькі стежки розходились від кам'яного порогу до хлівів, до колодязя і далі, кудись у сад. Я стояв і мовчки розглядав будівлі. І раптом мені здалося, що я краєм зору помітив в одному з вікон бліде обличчя. Так, ніби хтось із темряви кімнати спостерігав за нами. Я швидко повернув голову. Але у вікні нікого не було - лише відблиск вечірнього неба і тіні старих дерев.
- Тут так тихо, ніби це місце люди покинули.
Іван боязливо оглядав будинок, перехрестився.
- Не зовсім і тихо,- сказав я,- хіба не чуєш, як кури копошаться у курнику?
І справді, на перший погляд хутір здавався порожнім, але у дворі явно пахло свинями і курми. Крім того, я чув неголосне гуготіння з курника, який розміщувався поодаль, коло самого тину, якій відгороджував хутір від лісу.
Я лишив Явора, який так і не перестав нервувати і нетерпляче переступав з ноги на ногу, ніби закликаючи мене піти з цього місця. Повільно пішов у бік кам'яних сходів, які вели до будинку. Коли до них лишалося кілька кроків, раптом краєм зору я помітив, я беззвучно прочинилися двері в одній з бічних прибудов. Серце моє неприємно стиснулось і пальці торкнулись рукояті ножа. Я різко повернувся.
Перше, що я побачив - густа темрява у отворі дверей. Раптом мені на якусь коротку мить здалося, що з тої темряви на мене зараз кинеться страшний звір. Той білий вовк, якого ми бачили на Кам'яний могилі. Але то відчуття тривало лише одну мить. Я вдихнув повітря і побачив у отворі дверей людину.
То був невисокий худорлявий старий дід, увесь сивий - з сивою короткою бородою, сивими кудлатими брівми над блакитними, ніби випаленими сонцем очима і сивим, але на диво густим чубом.
Рукави сорочки були закочені до ліктів. В одній руці старий тримав мокру ганчірку, а в другій старезний брудний глечик.
Дід мовчки дивився на мене, ніби і не помічаючи Івана.
- Бог у поміч!- привітався я.
- Доброго здоров'я,- відповів старий.
- То це і є Чорний млин?
- Так. Цей хутір називають Чорним млином.
- Ось сюди я і їхав з Кам'янця. Я Андрій Легкоступ.
- Дуже схожий ти на свого діда Олексу,- сказав старий і посміхнувся,- ті самі очі. І батька твого я теж знавав. Розумний був чоловік.
- А ти, виходить, новий господар. От і добре.
Старий поклав на лаву під стіною глечик, обтер руки до ганчірки.
- Звідки ви знаєте про те, що батько помер?
- Чутки і новини доходять і у це місце. Мене кличуть дідом Зіновієм. Живу я тут, дивлюсь за господарством. Я ще при Товстому Гнатові тут жив хлопчиною. А потім порався і при твоєму дідові Олексі, і при батькові. І ось вже і тебе, Андрію, застав.
Старий підійшов до мене і вклонився. Я обійняв його і тричі поцілував. Від діда Зіновія пахло сіном і полем, а зовсім не старою людиною. І плечі його були ще досить міцні і тверді, хоча на вигляд йому було не менше сімдесяти років.
- А це що за дивина з тобою? - спитав старий, нарешті повернувшись до Івана. Хлопець у цей час стояв мовчки, тримаючи Явора за віжці.
- Ось послушника по дорозі підібрав. Їхав він у Бакоту зі старою монахинею. І в дорозі на них напали злодії. Монахиню вбили, а хлопця я у лісі знайшов - блукав переляканий.
- Послушник? Ну-ну,- дід Зіновій раптом весело посміхнувся і підморгнув Івану. А хлопець почервонів і опустив очі.
- Ось думав, дістанемось до хутора і може когось з людей відправимо до місця пригоди, щоб привезли сюди покійницю.
Дід Зіновій почесав потилицю.
- Нема кого відправити. Один я тут живу. А найближче село он там, за лісом. До нього не менше двох годин шляху на возі.
- То ви заходьте ближче. А коня я зараз відведу у стійло, нанесу води і сіна. А потім і ми повечеряємо. Напевно зголодніли з дороги?
Старий взяв Явора за віжці і раптом кінь перелякано смикнувся.
- Тихо, тихо, не лякайся. Пішли, пішли.
- Давайте краще я сам,- я взяв віжці і погладив Явора по гриві,- норовливий у мене коник.
Дід Зіновій лише потиснув плечима і пішов вперед, до стійла, показуючи дорогу. Але перед цим рука його на мить затрималась на віжцях. Він обережно взяв мого пальця і подивився на персня, якого мені вручив дядько Петро.
- Він. Він,- старий поцілував перстень і тільки потім відпустив мою руку.
Поки я розсідлував коня, старий наніс у відрах води, стягнув з горища пахучого сіна, приніс у торбі вівсу. Ми деякий час обох порались коло коня - я хотів, щоб мій Явір був ситий і спокійно відпочивав з дороги. У мене завжди було правило - сам можеш бути голодним, не відпочити, але вірний кінь повинен бути у порядку. Бо саме від коника залежить життя козака. Це вірний товариш, а товариша лишати - то остання справа.
Так я порався разом зі старим, коли раптом почув крик. Такий крик, який більше був схожий на писк.
- Іван! Це Іван!
Я кинувся з стійла на двір. У ту мить мені здалося, що я чую передсмертний крик. А ще на якусь мить я подумав, що ті злодії, які вбили стару монахиню, знайшли нас і напали на бідного послушника. Я поспіхом витягнув довгого ножа з-за поясу і побіг на крик, який лунав з боку одного з хлівів.
Але те, що я побачив, коли підбіг до відчинених широких дверей, не вкладалося у моїй голові. Що-що, а цього я угледіти ніяк не гадав.
Я побачив Івана, який сидів прямо на траві перед відкритими дверима хліва. Він тер долонями обличчя і важко дихав. Скуфія злетіла з голови і лежала поруч, у траві. Але я не міг повірити власним очам. Скуфія злетіла з голови і по плечам розсипалось густе довге волосся каштанового кольору.
- Що сталося? - крикнув я.
- Там, там, там кажани. Я відчинив двері і вони кинулись на мене. Прямо у обличчя, у очі...
Іван повернув до мене бліде перелякане обличчя і тут в моїй голові ніби зламалася суха гілка. Я враз зрозумів, що то ніякий не Іван, а молода дівчина. Молода струнка дівчина і одязі послушника. Ось чому підрясник сидів на ній, наче на опудалі. Ось чому скуфія була завжди натягнута на самі очі. Господи, то я увесь цей час їхав з дівчиною і навіть не здогадався про це! Оце ганьба слідопиту і пластуну Андрієві Легкоступу.
- Гарного послушника ти, пане, по дорозі підібрав,- посміхнувся у сиві вуса дід Зіновій і допоміг піднятися з землі переляканому горе послушнику.
- Я тебе звати, дитино? - спитав він, подаючи скуфію
- Іванка. Іванка я.
Дівчина стояла, бліда, перелякана, опустивши очі долу. Я спантеличено розглядав її і все не міг повірити своїм очам. Довге темне волосся, великі зелені очі, тонкий ніс, бліде обличчя з тонкою гладкою шкірою, маленькі долоні, голос... Як я міг увесь цей час не помічати, що переді мною дівчина, і, чесно кажучи, дівчина прегарна?!
- Що тут сталося, розкажи толком,- сказав я, намагаючись взяти себе у руки.
- Ви там поралися з конем, а я вирішила роздивитись все тут. Смикнула одні двері, інші - було зачинено. А ось ці відкрились. І раптом на мене кинулись кажани. Сотні кажанів. Вони лоскотали мені обличчя, вдарили у груди. Я так злякався... злякалась.
- Зрозуміло,- посміюючись сказав дід Зіновій. Це вхід до старої комори. Я нею вже років п'ять як не користуюся - там у даху велика дірка, вода затікає. Ось кажани собі і вибрали житло.
- А чого це ти послушником прикидалася? - спитав я.
- Йдемо краще вечеряти,- сказав старий,- а за вечерею оцей горе послушник - чи то Іван, чи то Іванка все і розповість. А то на порожній живіт якось і розповідається без душі. Але спочатку, он бочка з водою. Там можна вмитись. Ідіть туди, а я ось принесу вам рушники. А потім вже і до столу.
Дід Зіновій накрив стола під навісом на свіжому повітрі. Гостей всадив на лаву і заборонив йому допомагати. І поки ми разом з послушником який чудом обернувся у дівчину сиділи і ковтали слину від смачних ароматів, старий порізав підчеревини, цибулі і смажив усе це добро на великій пательні. Своєї черги чекали дюжина яєць і велике кільце ковбаси у глечику, залите схожим на сніг смальцем.
Я все дивився с під лобу на дівчину і посмішка сама находила на моє обличчя.
Ну дівка, ну крутихвістка! А я все думав, то послушник плаче, то боязливий, то дивиться якось так на мене... Але ж я відчував, що тут щось нечисто. Та, бач, так і не зміг здогадатись. Ось тобі і пластун. Хех.
Вже зовсім скоро ми сиділи і за дві щоки наминали те, що Бог послав нам на вечерю.
- А ви чого, діду, не вечеряєте? З'їли маленький шматочок сиру і все? - спитав я діда. Той дійсно майже нічого і не їв.
- Та хіба багато треба старій людині? Шмат хліба, пару яєць, цибулина і келих кисляка - все що потрібно діду на цілий день. Це ви молоді, вам треба сили. Їжте, їжте і на мене уваги не звертайте. Ти, Іванка, краще розкажи, як це ти попала у послушники. А то он у пана Андрія до цієї пори такий вираз обличчя, наче він привіз з собою кота у мішку.
Дівчина вже до цього часу встигла зібрати своє густе каштанове волосся у хвіст, змити зі щік і шиї бруд і тепер сиділа засмагла від щедрого сонця, та все ж ледь бліда, худенька і все крадькома поглядала своїми великими зеленими очима то на діда Зіновія, то на мене і мовчки їла. Почувши слова старого, дівчина враз перестала жувати і перелякано глянула на мене. Та я, спіймавши її погляд, лише посміхнувся - хіба я міг тримати зло на Іванку? Я розумів, які б не були причини того, що вона ховала свою стать ось за цим старим мішкуватим підрясником і брудом на обличчі - напевно вони були вагомі.
Моя посмішка надала дівчині впевненості і нарешті Іванка заговорила.
- Вибачте мене люди добрі,- тихо сказала вона.
- Я ховалася від своєї тітки і дійсно їхала в монастир до Бакоти, де хотіла стати монахинею.
- А чого це тебе потягнуло у монастир? - спитав я.
- Сирота я. Те що я розказала пану Андрію у дорозі, хай мене Бог простить - я видумала. А ось моя справжня історія.
Батько, мати і старша моя сестричка померли ще вісім років тому. Якось зимою вчаділи у хаті. А я лишилася одна - вберіг мене Господь тоді. Отруїлася я, але все ж лишилася живою. Після того, як усю мою сім'ю віднесли до цвинтаря, забрала мене до себе тітка, а разом зі мною і батькове господарство. Спочатку здавалось мені, що усе буде добре. Тітка не ображала мене, прийняла у свою сім'ю. Але вже зовсім скоро відчула я, як це бути у приймах. І чим старшою я ставала, тим важче ставало мені жити у тітки. А якось у наше село прийшла стара монахиня Серафима з Бакоти, збирала милостиню на монастир.