Ракета

Білл біг униз сходами, швидко перебираючи ногами. Восьмирічний хлопчик різко застиг перед останніми трьома та згадав слова старшого брата Коліна: “От провалишся на нижніх сходинках й впадеш у підвал! А там накинуться на тебе терміти й з’їдять за лічені секунди!”

Білл знав, що брат так його лякав, але ризикувати боявся. Взявшись за поручень він довгим стрибком перелетів ці страшні сходинки й м’яко приземлився на ноги. Не гаючи, ані секунди він швидко побіг на кухню, ледь не збивши матір з ніг.

– Обережно, сонечко! Привітайся з пані Мактавіш, – з усмішкою промовила вона роблячи крок у бік.

За довгим столом на кухні сиділа жінка з чорними кучерями до плечей. Вона перебирала в руці соломинку яка стирчала зі склянки з лимонадом. Білл зніяковів від її погляду й обернувся до матері:

– Мені дуже-дуже-дуже терміново потрібен скотч, я майже закінчив свою ракету. Я не можу без нього прикріпити приладову панель, – швидко проговорював він, неначе від цього залежало чиєсь життя.

 – Сонечко, подивись у шухлядці, під раковиною, – вона різко перевела погляд на гостю й промовляла хизуючись. – Він в нас такий мастак на всі руки, напевно буде інженером, коли виросте.

Але Білл вже не слухав, відкривши шухлядку він активно копирсався в ній, неначе собака, що відшукував кістку у дворі. Тим часом мати Білла та Долорес Мактавіш вже обговорювати останні плітки.

– Ти чула, що скоро річниця у Рівсів? Я готова поставити свою дуп… – Долорес Мактавіш затнулась, кинула швидкий погляд на Білла та елегантно побила себе по губах, – …свою честь на те, що її чоловік знову забуде про цю подію. 

– Не п’ятий же рік поспіль, – зітхаючи додала мати Білла.

Білл все далі запускав руки в глибоку шухлядку й нарешті намацав у далекому кінці той заповітний рулон ізоляційної стрічки. Витягнувши та притуливши його до грудей, він помчав геть з кухні плутаючись у дорослих під ногами. Біля сходів він знов зупинився, вхопився однією рукою за поручень та почав навшпиньках обходити перші три сходинки з краю стіни. Далі вже не боячись він стрімко помчав нагору високо підіймаючи ноги. 

Забігши до своєї кімнати він одразу ж заліз у саморобну картонну споруду, яка віддалено нагадувала ракету: дві коробки стояли одна на одній маючи лише бічні стінки, скріплені вони були між собою стрічкою, угорі завершував цю конструкцію не до кінця рівний картонний конус. Білл рачки заліз всередину через імпровізовані дверцята. Всередині він всівся на підлогу й почав розглядати ракету зсередини, шукаючи чи не з’явились дефекти через його дії. Тиждень тому він мав необережність вилізти поваливши всю ракету, через це довелось декілька днів перероблювати стінки з ілюмінаторами. Цього разу все було ціле. Він обережно затяг всередину рештки матеріалів, олівці, фломастери й почав на око вигинати й відрізати шматки від того, що колись було коробкою. Робота всередині кипіла, ззовні на столі стояла стара лампа, світло якої Білл направив через ілюмінатор всередину. Зрештою, через деякий час, вже була готова базова конструкція, взявши до руки ножиці він зробив три паралельні прямокутні отвори, всередину них вставив почищені від кори гілки дерева на яких зверху були приклеєні пофарбовані в сірий колір м’ячі для гольфу. Він поміняв їх на три шоколадні батончики й 10 центів у Шеймуса Дарсі з другого класу, його батько, що два місяці їхав у відрядження й привозив Шеймусу такі м’ячики для гри. Тепер залишалося намалювати різні датчики. Білл не знав, які саме лічильники мають бути всередині ракети, тому малював те, що бачив в машині батька: датчик швидкості, кисню, висоти й  “Біллості”, останнє то був його особистий параметр – неначе життя героя з відеогри. На цьому датчику стрілка зашкалювала на позначці “Максимум”. 

Закріпивши панель перед собою, він насолоджувався власною роботою. Все було готове до старту. Але спочатку треба було зібрати все необхідне для польоту: пластмасовий водяний пістолет, яблуко й залишки ранкового сандвіча з джемом (куди ж без провізії?). Наостанок залишалось найголовніше – захисний шолом. Вони вивчали на уроках з природознавства, що у космосі немає кисню, тож астронавти одягають шолом з кисневими трубками на голову. В минулий Гелловін Білл якраз-таки був астронавтом, вони з мамою разом клеїли й фарбували шолом майбутньої зірки НАСА. Він беріг його у себе в шафі як реліквію, щоб Колін не знайшов й не поламав його, як той зробив з червоним іграшковим Фордом.

Ось і настав момент істини, останні приготування, й Білл буде готовий підкорювати нескінчені й темні простори космосу. 

– Пристебнути паски безпеки, – промовив він затискаючи пальцями носа. 

Він обернув себе від плечей до поясу червоною стрічкою, яку він позичив у мами, й закріпив її на грудях прищіпкою.

– Завести двигуни. 

Він вставив у приладову панель ключ, який знайшов рік назад на дорозі та імітував поворот рукою, хоч ключ був намертво закріплений в картонні. Білл почав дриґатись й легко підстрибувати сидячи на табуретці. 

– Почати зворотний відлік! Десять, дев’ять, вісім, сім, шість…, – він закрив очі, й почав уявляти як на нього дивляться тисячі глядачів з усіх куточків землі, чекаючи як він зірветься з місця, залишаючи величезну хмару за собою, й полетить високо вгору, – …три, два, один… пуск!

Білл смикнув один із важелів вгору й почав труситись. Все навкруги здавалось вібрувало й ворушилось. Йому це дуже подобалось, він не хотів розвіяти ці відчуття розплющивши очі. Важіль смикаючись й пручаючись намагався вислизнути, але Білл тримав його обома руками з усіх сил. Було чутно, як вітер обдував все навколо, чулося, як скреготить й гнеться металева обшивка, як палають за спиною сотні тонн палива, щоб підняти малого Білла над хмарами. І тут, все різко закінчилось, важіль в руках заспокоївся, а навкруги панувала тиша.