Про діда Івана і трохи про бджіл

Розкажу вам про одного діда, самого звичайнісінького сільського діда. 
— Та у нас у кожному селі свої діди водяться, нащо нам про твого слухати, — скажете ви. Та може воно й так, та навіть напевне, що так, але ж я таки розкажу, раптом виявиться, що той дід трохи не такий, як ваші.
В часи перебудови у голови люду, на перший погляд, абсолютно здорового і психічно врівноваженого, ставалося, така дурня лізла, шо навіть згадувати ніяково. Не обійшло таке лихо й мене. Заманулося мені меду. Ну, тобто, вирішив бджіл завести. Чому саме бджіл? Цьому сприяло цілих три фактори. Перший я вже згадав: меду захотілося. Другий — жив я на окраїні невеличкого містечка у власному будинку, тобто, умови якби є. Ну і третій фактор, головний: завалявся у мене в сараї військовий костюм хімзахисту (ОЗК). Якщо хто не знає, то це такий герметичний комбінезон з товстої гуми, який закриває все тіло від п’яток до носа. Чому це важливо? А тому, що бджіл я боявся більше за ядерну війну. Та от в такому костюмі нехай та падлюка спробує мене дістати! 
Тож, через деякий час у дворі під горіхом стояло в мене чотири вулики. Перше літо було важкувато, поки дружина не освоїла ази бджолярства. Потім все налагодилось. Я ладнав рамки чи ще щось, шо потрібно було для бджолиного хазяйства, потім вдягав свій костюм хімзахисту і ховався в хату, а дружина йшла до бджіл. Отак ми й хазяйнували. Не сказати, щоб меду було багато, та поласувати вистачало. Згодом, вуликів стало більше й постало питання про те, що на літо їх таки треба вивозити десь ближче до природи, так щоб там липа чи акація були, та й поле якби гречане, чи хоча б якесь. Виявилось, що у колеги батьки живуть саме там де треба. Таке собі село задалеко від цивілізації, серед пагорбів з полями та гаями. Та ще й обійстя виявилось майже за селом, з двору вже ліс починався. Тож, краще й не вигадаєш. Відтоді вулики я вивозив туди щоліта. Батькам колеги було років десь далеко за шістдесят. Мати — звичайнісінька хазяйновита жіночка, що поралася зі світанку до вечора. А поратися було коло чого. Адже у господарстві, як то і водилося тоді, і кури, і гуси, і свині, і кролі, і корівка і ще хтозна-що. А батько — то трохи інше. Чолов’яга під два метри ростом і багато-багато кіло м’язів. Завжди в чоботях розміру мабудь п'ятдесят п'ятого (не знаю, чи є такий). Руки — що тобі два невеличких екскаватори. Та на тих руках один палець як моїх два. А я теж не з одних кісток зліплений, навіть іноді пишався тихенько м’язами своїми… Поки діда Івана не побачив, так його звали.
Одного разу, пам’ятаю, приїхали ми до бджілок своїх, дід Іван підходить:
— Чуєш, — каже, — Віталику, привези мені болтика.
— Якого болтика? — питаю.
— Та такого, невеличкого.
— Ну конкретніше треба, якого невеличкого?
— Ну отакого, — показує він свій палець розміром з сардельку.
— Та ні, — кажу, — так не можна, треба точніше: довжина, діаметр.
— От ти наче вчений, а дурень дурнем! — Закіпа дід Іван, — шо ти не втямиш, кажу ж тобі — отакого! — Знову тиче палець. 
Бачу діла не буде, треба якось інакше.
— А вам для чого, — питаю, — куди той болтик потрібен.
— Та до мациклєтки ж.
Так, згадую, є в нього старенький мотоцикл з коляскою «Дніпро».
— А що ж з ним сталося? — питаю.
— От вчепився, — бубнить дід, — пішли покажу.
У сарайчику стоїть мотоцикл, кермо, вирване з м'ясом, висить на купі дротів і тросиків.
— Це як так сталося, — питаю збентежений, бо ще такого не бачив.
— Та от, холєра, поїхав за травою, та там колії після дощу, кляті трахтури, шоб їм трясця, порозбивали, то я й застряг.
— І що? — я ще не розумію суті. 
— Та що, що? Ну ти телепень, чи що? Ну то я ж її, мациклєтку, витягти намагався. Ну вхопив за роги та й потягнув, ну воно й відірвалось. Зроблять же отаке лайно, що й не вхопиш, одразу рветься. 
Ну загалом, там, звичайно, не тільки «болтик» потрібен був, та я на слідуючий раз все що треба привіз. Дід мациклєтку відремонтував.
А то, якось, приїхали ми з дружиною вкотре. Все як зазвичай, я вдягаю свій суперовий костюм, та вже не ховаюсь. Ну, по-перше, трохи звик. А по-друге, якщо чесно, старих соромно. Ну що то за бджоляр, шо ховається від своїх бджіл, дід Іван же засміє, як побачить. Тож, жінка порається, а я стою поруч. Ну, практично поруч, метрів за десять. Виглядаю з-за стовбура старого дуба, контролюю, керую, а як же. Головний бджоляр то я, саме я точно знаю як і що саме треба робити. Аж тут дід Іван підходить, в чоботях, як завжди, в штанях і з голим торсом. Став він з дружиною моєю у вулики заглядати, а він, треба сказати, у цій справі петрав. Займався мало не все життя, та покинув декілька років тому. Чому — не розповідав. А бджоли того разу злющі були як ніколи. Дружина моя то в захисті звичному, ну в капелюсі отому з сіткою, та й звикли бджоли до неї мабудь. Тож вони взялися за діда. Я ще намагався застерегти його, мовляв, не лізьте діду, або хоч вдягніть щось. Та він відмахнувся від мене як від мухи, та й заглядає собі, рамку, бджолами обліплену дістав, почав там маточник шукати. Ну тут його перша в губу й вкусила. Він її здмухнув, та й далі собі заглядає. Тут друга туди ж. Він її обережно пальцями взяв, скинув:
— Та диви, — тільки примовив.
— Та чого ти, от дурне, — це він вже до тої, що в брову вп’ялася. 
Далі він знімав їх по одній, примовляючи кожній щось про їх примітивний спосіб мислення. Попри те ще встигав і дружині щось розказувати. Коли вже його вкусило загалом десятків зо два, він трохи образився, сказав на останок:
— От холєра, — і почимчикував до хати. 
Мені вже було не до хованок, кажу жінці:
— Кидай вулики, треба діда йти рятувати, йому ж капець зараз буде! 
Міркуємо що робити, що там у нас в аптечці автомобільній є, що зможе допомогти. Як на зло, бабця десь запропастилася, дід з хати не виходить. Постукав у відчинені двері, тихо. Мабудь вже гигнув. З острахом і найгіршими сподіваннями заходжу до хати. Посеред кімнати сидить дід Іван за столом і вминає іржавого оселедця з хлібом.
— Чого тобі? — питає, як ні в чому не бувало.
— Та хотів спитати, як почуваєтесь, — кажу, й не знаю, чи сміятись, чи плакати, бо відлягло ж.
— А що, нічого. Поперек трохи болить, та то вже років зо двадцять, звик.
Та загалом про діда Івана знало все село. Знало, що ще з молодих років вкласти його не міг ніхто, ні поодинці, ні гуртом. Зв'язуватися з Іваном — то була така дурна ідея, що не траплялося такої нагоди, або хлопці напилися самогону до того стану, щоби ця ідея прийшла їм у голову. І сили своєї він не втратив з роками.
Якогось разу приїхали ми за вуликами восени вже, привезли гостинців, смаколиків різних, ну а як ще віддячити за гостинність. Тож хазяї накрили стіл, сіли пообідати, ну по сто грамів, як без того (за кермом не я був, помічника взяв). Дід то загалом не говірливий був, та тут вже така нагода, я не міг пропустити. Тож питаю після чергової чарчини:
— А що, діду, невже за все життя не трапився вам ніхто, хто б вас звалив.
— Та… — Відразу засоромився дід, — було якось.
— Так розкажіть.
— От, тобі аби патякати, — почав бурчати дід.
— Та розкажіть вже, — підсовую я йому ще чарчину.
— Розкажіть, розкажіть, — бурчить дід для порядку. — Ну було раз. Косив я сіно на пагорбі, он там, — вказав рукою, — ну дивлюся, дірка якась в землі, десь отака, — показує він свій палець. — Ну мені ж цікаво стало, що воно ото такі дірки робить. Виламав я гілочку таку от, — розвів дід руки, показуючи довжину, — та й почав штурхати туди, в оту дірочку. А звідти щось волохате як вилетить, наче куля, та як дасть мені в лоба, так я й упав без тями. 
— І що далі було? — Питаю, бо дід вирішив, що розповів достатньо.
— От… Що далі, що далі. Образився я. Дуже образився. Не полінувався, пішов додому, взяв калістру з бензином та й вилив її у ту дірочку. Що цікаво, куди там двадцять літрів влізло — холєра його знає. 
— І що далі?
— Та шо ж ти вчепився, що та що! — свариться дід, але продовжує, — ну чиркнув я сірником…
— Ну?
— Що ну! Як жахнуло, так я з того пагорба мало додому не долетів напрямки. 
— Ну а що ж то було, що вилетіло, джміль може, чи шершень?
— А хто його знає, — задумався дід, — згоріло там все. Всім селом пожежу гасили.