Ключ

З життя залізяк

Жив собі на світі Ключ. Так, отой самий Ключ, котрий замки відчиняє. А що тут такого, ви ж не будете заперечувати, що вони існують? Так ось, Ключ той був не простий, не якийсь там силумін китайський, а справжнісінький бронзовий, і звісно що не з Китаю, а… Забув. От те, що він не простий, й те, що він просто зобов’язаний пишатися собою — це він пам’ятав. Та звідки він, де оті двері й той замок, котрі він має відчинити — забув. А двері ті особливі, прямо скажемо — доленосні, і той, хто відчинить їх — знайде себе, своє призначення у цьому житті, свою долю. Тому кожна людина бажає знайти такі двері, буває, все життя втрачає на пошуки, та марно. Такі двері не валяються на дорозі, їх не виставляють у вітринах будівельних магазинів, і не ліплять будь-де на монтажну піну. От так і вийшло, що саме оці двері за пару сторіч. І кочував наш Ключ із покоління в покоління, із рук в руки, поки не забув геть джерел своїх. Та і якось так вже сталося, що нікому з володарів його, які мінялись час від часу, до нього й діла ніякого не було. Валявся собі в стільничках з усіляким дрібним мотлохом, що переходив нащадкам. Не викинули — і то добре. А роки йшли, життя змінювалось, і якщо раніше його хоч іноді хтось з цікавості у руки брав, то нині докотився він до отих гнидників, що бувають на околицях базарів, і на яких таке на продаж виставляють, що й в голову не лізе, кого те може зацікавити. Але ж ось, сталось! Його купили за копійчину якусь.
І знаєте що, як тільки Ключ відчув тепло долоні нового власника, він відразу зрозумів, не валятися йому більше у ящиках, він впізнав невгамовну душу, він відчув її. І в ньому знову спалахнув вогник надії. Надії знайти двері, знайти той замок, котрому він призначений.
Пройшли роки, наш Ключ значно зносився. Передчуття його не підвели, мешкав він тепер у кишені свого нового власника і той завзято пхав його в кожну замкову щілину, що траплялась на шляху. Ключ вже з сумом згадував затишні ящички, наповнені прадавнім мотлохом і пилом.
— Та досить, припини! — Волав Ключ й упирався щосили, — Не той це замок, зуб даю!
Звичайно, людина не чула його, намагаючись відчинити чергові двері, що чимось зачепили її увагу. Хрясь! Ще один зуб зламався.
— Ну так, оцей зуб, — похмуро прошепелявив Ключ. — Аби тебе розірвало, ідіот!
Людина врешті зрозуміла безперспективність чергової спроби, витягла ключ зі щілини, й сумно поглянувши на нього, поклала в кишеню.
— Дурень, егоїст, — бубнив Ключ в кишені, намагаючись приладнати на місце тріснутий, та слава Святим Слюсарям, не зламаний остаточно зуб.
Грудневий день короткий, вечір лише почався, та за вікном зовсім стемніло. Тьмяне світло від торшера ледь освітлювало кімнату. Тут було чисто й прибрано, були навіть якісь меблі, та не вистачало отих деталей, котрі перетворюють тимчасовий прихисток на затишне житло. Мабуть, ота пустка, що заповнила душу хазяїна, заполонила і його житло. За столом, накритим якоюсь нехитрою їжею та пляшкою горілки, сидів і сам хазяїн оцього житла, з наповненою чаркою в одній руці, та маринованим огірочком на виделці, в іншій. Він зовсім не був пиякою, та іноді душа просила, до того ж сьогодні день такий… Не голосно бубонів телевізор. А на столі, у краплі горілки, що ненароком виплеснулась з повної чарки, блаженствував Ключ. 
— Ну, давай, брате, за тебе! — розпинався Ключ. — Та ти не сумуй так, знайдемо ми тобі двері, зуб даю! Ой, — схаменувся він й постукав головою об стіл, — тьфу, тьфу, тьфу. Їх і так обмаль залишилось.
Авжеж, нескінченні спроби задаром не пройшли. Деякі зубці були зламані, деякі просто стерлись. Та Ключ з усіх сил намагався тримати форму.
— Ось, оце вірно, ік, давай ще по одній. Я тобі, брате, так скажу, двері оті — вони такі двері, ік… Про що це я… А, братіку, я тебе люблю! Ти, ік, на мене не ображайся, я ж це, ік, як його, стараюсь…
Пішов сніг, перший сніг з початку зими. За вікном зашелестіли, зашепотілись сніжинки. Хазяїн квартири довго дивився у вікно, потім встав, підхопив Ключ, без котрого з дому не виходив, одягнувся і вийшов на вулицю.
— Тут ти правий, — розмірковував у кишені Ключ, — провітритися потрібно. Брате, заспіваймо! Ік…
Сніг швидко вкривав чорні тротуари, різноколірно горіли розвішені на деревах гірлянди. На майданчику, зовсім поруч з будинком, переливалась вогнями ялинка. Чоловік пішов до неї й посеред святкового збудженого натовпу хоч не на довго позбавився нескінченної самотності й вічного пошуку себе у житті й життя в собі. Нарешті в нього зуміла проникнути частинка свята, відчуття наступаючого Нового року. Хтось чужий і незнайомий поздоровляв його, когось поздоровляв він. А всіх разом вітав геть осоловілий у теплій кишені Ключ. Нажаль, ніхто його не чув.
— Час вертатися додому, — вирішив чоловік. — Гарно, все ж таки, — думав він, милуючись падаючими з неба сніжинками й смакуючи оте рідкісне відчуття свята і не самотності.
Він встиг пройти лише метрів зі сто і зупинився. Праворуч, серед численних магазинчиків, бутиків та офісів, обвішаних численними рекламними банерами, вивісками й табличками, він помітив вузький прохід. Це було дивно, адже кожен день він ходив тут, він тут жив, врешті. Як могло статися, що він не бачив цього проходу раніше? Чоловік не сумнівався ні хвилини й завернув у прохід, котрий, очікувано, виявився глухим кутом. Та не це збентежило його. Перед ним були двері. Двері з почорнілих від часу, дубових дощок, на викуваних із товстого заліза петлях.
— Звідки вона тут взялася? — Не міг отямитися чоловік.
— Це вона, — шепотів, виглядаючи з кишені, одразу протверезілий Ключ. — Це вона, я відчуваю! Ми знайшли її, чуєш, знайшли!  
— Це вона, — чи подумав сам чоловік, чи почув шепіт з кишені, й потягнувся за Ключем.
Ключ легко ввійшов в замкову щілину, його бронзове тіло співало від єднання з рідним замком. Ось, зараз він провернеться й… 
Заскреготіло, Ключ заклинило, він звивався й крутився як міг, та механізм не піддавався, він остаточно застряг. Чоловік смикав Ключ у різні боки, мало не плачучи від розчарування. Від святкового настрою не залишилось й сліду. Знову невдача, а він був такий впевнений…
Нарешті зміг висмикнути Ключ із замка.
— Ні! Н-і-і-і! — Кричав Ключ, — Стривай, ідіот, це вона! Іншої не буде, довбня ти недолуга!
Чоловік його не чув. Він відвернувся від вже ненависних дверей, хотів, було, звично вкинути Ключ в кишеню, та навіщо. Він більше не вірив.
Так, це були саме ті двері! Та ось у чому справа: за багато років і численну кількість спроб, як не намагався Ключ зберегти свою форму, він її втратив. Декотрі зубці зламались, інші стерлись. Він не зміг відчинити замок, він не зміг відкрити двері, призначені саме для нього, для його володаря.
— До біса все, — зле прошепотів чоловік й замахнувся затиснутим у руці Ключем, з наміром викинути його.
Позаду клацнув замок. Чоловік завмер. Зі скрипом двері відчинились і він повернувся до них. По то й бік, за відчиненими дверима, стояла дівчина, розгублено стискаючи у руці Ключ.   Точно такий самий Ключ.