Звичайна зимова історія

Знову стали. Вкотре вимучені й брудні дід з онукою вилізли з саней в грязюку й стали їх штовхати. Коні хрипіли й рвались, кряхтів дід, з усіх своїх сил впиралась онучка, та сани стали мертво, занурившись полозами в багно.
— Ну все, — промовив дід, розмазуючи рукавицею бруд по бороді, — треба йти за трактором.
— Адже казала, на колеса ставити треба, та ні ж, уперся, тра-а-ади-и-иції! — вичитувала старого онука. Дід зітхнув.
— Чекай, я швидко, — сказав онуці й бадьоро закрокував у темінь.
Дівчина залізла в сани, вмостилась, щільніше вкутуючись у свою забруднену шубку. Над чорним полем висів вузький серпик Місяця, нічне небо сяяло й переливалось зоряним розмаїттям. Далеко на пагорбі чорною стрічкою ледь виднівся чи то ліс, чи перелісок. Моторошно завивали… та ні, які там вовки, звідкіля їм тут узятися, собака якась у селі поруч.
Дівчину розбудило торохтіння, та вона й не спала, так, задрімала трішки. Під’їхав трактор, з нього виліз дід, а слід за ним вискочив і тракторист, здоровий життєрадісний чолов’яга років близько тридцяти п’яти. 
— Оце так! — пританцьовував він навколо саней. — Діду, я думав, ти приколюєшся! Ой, здрастуйте, — побачив він нарешті дівчину, що сиділа в санях, і та відповіла на привітання.
Дістали із трактора і прив’язали до саней довгий трос, витягли екіпаж із болота потихеньку, навіть не випрягаючи коней. Дід замахав руками, закричав трактористу — все, мовляв. Той зупинився, виліз, подивився на сани, потім на розкислий шлях, що вився між полями, махнув рукою і промовив:
— Давайте вже дотягну до села, адже застрягнете знову.

В хаті пахло ялинкою, на кухні метушилась хазяйка, під стать чоловікові, пишна й симпатична. Їй допомагала старша донька, вже підліток. По хаті з вереском ганяли двоє хлопчиків років близько чотирьох та шести. З вулиці звично заторохкотіло.
— Тато повернувся, — першою почула донька.
Мати поглянула на годинник, що висів на стіні, йшла десята година, зітхнула, продовжуючи щось перемішувати в каструльці. Ляснули вхідні двері, почулись голоси, відразу притихли хлопці.
— З ким це він? — Запитала саме в себе хазяйка, виглядаючи  кухні.
На порозі переминались двоє: старий з сідою бородою та гордовитою статурою у довгому дивному пальті; поруч з ним — світловолоса симпатична дівчина у шубці.
— Тільки-но прибрала, — з розпачем подумала хазяйка, дивлячись на грудки грязюки, що відвалювались від взуття несподіваних гостей.
— Ось, витягнув, — прозвітував хазяїн дому, вказуючи рукою на прибульців.
— Дід Мороз! — радісно вигукнув наймолодший, вказуючи пальцем на діда.
— Аніматори, — зі знанням справи підказав старшенький, що стояв тут же, поруч з молодшим.
— Ага, німатори, — погоджуючись закивав дід.
Загальними зусиллями довго чистили від бруду одяг та взуття подорожніх. Від запропонованого чаю гості не відмовились, пили його поспіхом в кімнаті біля ялинки.
— Звідкіля ж ви їдете? — питала хазяйка.
— Так з цього, як його… — зам’явся дід.
— З Калинівки, непевно, — прийшла на допомогу хазяйка.
— От, точно, з Калинівки, — закивав дід.
— Та чого ж вас на поле занесло? То ж гак який та ще й в грязюку, — все намагалась пряснити ситуацію хазяйка.
— Так, заблукали…
— Ну ви даєте! — сміявся хазяїн-тракторист.
Нарешті, гості зазбирались. Дід першим височив на вулицю, та скоро повернувся й вручив дітям по подарунку. Якісь зовсім прості іграшки.
Найменший закричав : — Ура! 
Старшенький скривився і запитав:
— А Лего немає?
— Ні, леги немає, — зніяковів дід-аніматор.
Лікувальний ляпас від матері миттєво змінив напрямок думок хлопчика, і той випалив:
— Дякую.
Дівчинка-підліток прийняла простенький подарунок поблажливо, й стримано подякувала.
— Дякуємо вам за участь та допомогу, — проголосив дід-аніматор, і дивні гості разом поклонилися сімейству.
 — Та ну що це ви, їй-богу, — збентежилась хазяйка.
Хазяїн же чомусь нервував, поглядаючи на годинник, той вказував за чверть одинадцяту.   Нарешті наважився:
— Не доїдете ви транспортом своїми до міста, там снігу й зовсім немає. Залишайте сани тут, я вас трактором відвезу, — випалив скороговіркою, й винувато подивився на жінку. Видно було, що затія чоловіка їй геть не сподобалась, та вона нічого не сказала, лише зітхнула і кивнула, їдь, мовляв. 

— От, диваки, — міркував тракторист на зворотному шляху. Було трохи сумно від того, що зустрів Новий рік не з сім’єю, а ось так, незвично, в дорозі, у тракторі. Та ще було тепло й приємно на душі від усвідомлення того, що допоміг комусь в отакий незвичний вечір, а також, не полишало відчуття, що він став причетним до чогось дуже таємничого й важливого.
Вже під’їжджав до села, коли врешті повалив густий лапатий сніг. Ні коней, ні саней у дворі не було, а сніг швидко вкривав землю, й остаточно ховав будь-які сліди.
— Тато, тато повернувся! — радісно стрибав наймолодший. З кухні вийшла дружина.
— А де ж коні поділись? — запитав її розгублений чоловік.
— Які коні? Ти що? — завмерла та, не второпавши про що це чоловік меле. 
— Та, — зам’явся той, — то я так, жарт, — махнув рукою і пішов до вітальні
— Ну що, сідаємо до столу, — дружина зайшла за ним слідом, знімаючи фартух, — Ти чого завмер?
Чоловік стояв біля святково накритого столу, й дивився на годинник, що стояв на телевізорі. Зелені мерехтливі цифри показували пів на дванадцяту.
— Бути такого не може, — пробурмотів він. Такого й справді бути не могло, бо шлях до міста на тракторі займав годину з гаком лише в один бік.
— Та що з тобою, чого бути не може?,— Допитувалась дружина.
— Та нічого, втомився просто, — відмахнувся чоловік.
За вікнами сипав сніг, миготіла вогнями ялинка, сперечались двоє менших.
— Нема ніякого Діда Мороза, то все казки для такої малечі, як ти, — доводив старшенький.
— Брешеш! Він є, є! — обурювався меншенький.
Про щось мріяла дівчинка-підліток. Завмерла з келихом в руках дружина, чекаючи на куранти. Начебто все як завжди, та, здавалось, що сніг за вікном біліший, ялинка яскравіша, а домі тепліше. Щось добре і світле відвідало їх дім сьогодні, й залишилось в ньому подарованими іскорками. Було, чи здалося — гадав хазяїн. Але був впевнений, що не буде більше лиха ні великого, ні малого. З новим роком лише щастя прийде в їх дім.