Вірність

— Стій, Раде, стій! — вже не кричав, а стогнав Добран, задихаючись від довгого бігу. Кольчуга, здавалось, стала тяжчою вдвічі й тягнула до землі, меч намагався випасти з рук.
Радові було легше, на ньому не було ніяких обладунків, лише меч в руці, але й він вже ледве пересував ноги. Куди вже йому, простому холопові, тягатися з тренованим воїном. Хоча, це ще як подивитись, адже ж зміг вирватись, та ще й приклався по одному зі стражників так, що той тями лишився. От Рад і підібрав його меч, і побіг.  Але ж, річ у тому, що, хоч би й сили були, та бігти далі нікуди, попереду болото. Рад зупинився лише досягши води, впав навколішки, потурбувавши щільний буро-зелений килим і той заколихався ліниво. У двох сажнях від нього зупинився Добран, опустився на коліна, опираючись на меч. Деякий час обидва мовчали, жадібно хапаючи повітря. Нарешті, віддихавшись, Добран встав:
— Все, набігались. Пішли назад.
— Ні, — відповів Рад, — ти ж сам знаєш, що на мене там чекає. Краще вже тут вбий, хоч помру спокійно, мучитися не буду.
— Та як я тебе вб’ю, ти геть з глузду з’їхав?! — Закричав Добран, — Але ж і без тебе повернутись не можу, сам розумієш, — додав вже тихіше, опустивши очі. 
Рад відкинув вбік меч, всівся на траву, й дивлячись кудись в безмежне болото, сказав:
— Адже ти знаєш, що той виродок з Оляною зробив.
— Знаю, — тихо відповів Добран, — але той виродок — боярич. Його б князь судив. А тепер судитимуть тебе як вбивцю.
— Суд? — Сумно посміхнувся Рад, — віра в п’ять гривень! У стільки ти Оляну оцінив?
Добран вклав меч до піхов, сів на траву поруч з Радом, зітхнув тяжко:
— Він же не просто боярич, їх рід дуже близький до князя.
Довго сиділи мовчки. Нарешті Рад піднявся, подивився на Добрана:
— Давай вже, нічого ми тут все одно не висидимо.
— Та не можу я! — Скочив на ноги Добран, — ми ж з тобою з дитинства як брати!
— Ну то відпусти, — посміхнувся Рад іронічно.
— Ні, теж не можу, — потупився Добран, — пробач.
Рад огледівся, знайшов в траві меч, підняв його, махнув декілька разів, нібито погрожуючи Добрану:
— Ну, давай вже, бий. Закінчимо це, адже я теж не залізний.
Добран стояв як вкопаний, дивлячись у землю. Рад вдарив його пластма по руці.
В одну мить Добран вихопив з піхов меч, закричав й махнув ним з обертом так, як може лише тренований воїн. Коли лише свист сповіщає про рух клинка, та самого його не видно, бо він розчиняється у повітрі. Добрану здавалось, що тіло Рада стояло цілу вічність, перед тим, як впасти на землю зламаною лялькою. Поруч з тілом товариша впав Добран, і, ридаючи, бив землю кулаками.

Останні золотисті сонячні промені наповнювали теплом і затишком все, до чого ще могли дотягтися. У відкриті ворота князівського дворища ввійшов Добран. Звичний гомін та сміх серед стражників стих, всі дивились на нього. Він же підійшов до воєводи, що стояв біля ґанку і кинув до його ніг голову.
Воєвода подивився вниз, потім на застигле у гримасі ненависті лице стражника.
— Ти знаєш, навіщо я послав саме тебе?
— Щоб випробувати мою вірність! — Зі злістю видавив Добран, дивлячись в очі воєводі, застиг на мить та продовжив: — і я пройшов іспит.
Воєвода мовчав. Потім повернувся й пішов геть.
— Помилився я в тобі, хлопче, — прошепотів старий воїн, — не пройшов ти іспит.