Бомж

Прокинувся Марко від бурчання у животі. Нутрощі влаштували справжню акцію протесту, голосно й виразно висловлюючи все, що вони думають про свого власника. Жерти вони хочуть, оті нутрощі, та й Марко не проти. Вчора он: з ранку гарний стусан під ребра, а ввечері окраєць черствої хлібини. Тож, не дивно, що пустий шлунок підняв його сьогодні вдосвіта й гонить на промисел. А так не хочеться злізати з теплих труб вниз, на промерзлу, припорошену сніжком землю. Хоча, може, воно й на краще: хто рано встає, тому бог подає. Влітку Марко не квартирував тут, занадто смерділо від розігрітого сонцем лахміття руберойду, котрим колись були щільно вмотані оті труби. Та влітку й взагалі з житловою площею проблем не виникає, вибирай собі до смаку. Хоч на околиці, на природі, а хочеш — у підворітті з видом на центральну площу міста і фонтан (це вже елітний район). Взимку — то інша річ, тут уже можна й на конфлікт нарватися за територію. Та Маркові поталанило, ще позаторік знайшов він оцю місцинку, й кожної зими повертається сюди. Справа вся у тому, що ось оцей невеличкий клаптик пустоші, що густо заріс чагарником, примостився у промзоні між високих бетонних огорож якихось там чи то заводиків, чи то складів. І мало хто знав про нього, а натрапити випадково — то треба аби пощастило, от так, як позаторік Маркові. А вся ж смакота оцього занедбаного клаптика саме в трубах теплоцентралі, що проходять через нього. Марко потягнувся, зіскочив з півметрової висоти на землю, й поплентався на схід, назустріч сонцю, яке поки ще десь там над самим обрієм, і над щільною забудовою багатоповерхівок з’явиться не скоро. Марко прямував туди, де закінчувалась промзона й починався житловий район. А де житлові райони, там і розмаїття сміттєвих баків — чи не єдине джерело здобуття провіанту. Ні, буває, стрічаються диваки, хтось щось та й підкине, або навіть нагодує по справжньому. Та така дивина трапляється рідко, дуже рідко. Частіше стусана спіймаєш, ніж харч який.
Короткий зимовий день пролетів швидко й непомітно, як завжди. Сьогодні вдача таки посміхнулась Маркові, і він вмощувався на теплих трубах ситий і задоволений. Десь там шуміло, гуркотіло й гомоніло вечірнє місто, а тут було так тихо і спокійно. Трохи покрутившись, вмощуючись зручніше, Марко врешті затих, та сну не було. Він зітхнув і невеличка хмаринка пари понеслася догори, туди де у чорній безодні мерехтіли міріади іскор. Якісь уривки випадкових спогадів влаштували у його голові танок і не давали заснути. У тих спогадах він бачив себе молодим і сильним, він бачив обличчя тих, хто його любив і кому він був потрібен. Та от хто і коли дав йому отаке незвичне ім’я — Марко, він не міг згадати, та й не намагався. А нащо такі роздуми собаці?