Бісові витівки

Василь — дрібний біс — бинтував залишки свого ще донедавна шикарного хвоста з неймовірно пухнастою китицею на кінці. Китиця, власне, була найбільшою гордістю пекельного поріддя.

— Степан — чорт лисий! Най би його качка дзьобнула! — бідкався Василь. 

Це ж треба: підбив його, Василя, підкрастися до пащі того чудовиська та спробувати висмикнути вуса! Волосінь для вудки йому треба була, бачте! 

Степан і Василь сиділи на краю звичайнісінького земного озера й рибалили. Завзяті були рибалки — увесь час пропадали на воді, коли не працювали в пеклі. Там спекотно, а біля озера прохолода — краса, одним словом. 

Аж раптом у Василя почалося клювання! Попалася не дрібнота якась і навіть не краснопірка, а справжній велетень — Карась! Риба смикнулася, Василь не втримався й упав, замочивши п’ятака у воді край берега. Та все ж випустив вудило, щоб самому не стати риб’ячим кормом.

— От же слизька риба! — вилаявся Василь.

— На те вона й риба! — хихикаючи з друга, додав Степан. — Але ж і кумедія!

— Тепер маю спіймати його! — тупнув Василь обурено копитцем.

— Чув я, що краще за все ловити на волосінь із котячого вуса, — загадково підмигнув бісів друг. 

Василь нічого не відповів. Роздратовано побрів геть. Йшов собі вулицею та все ніяк не міг вигадати помсту тому слизькому річковому мешканцю. Аж раптом побачив великого чорного кота! 

Коти — то взагалі жахливі створіння: он пазурі які, ікла! А шерсть м’якенька... То все, щоб людство поневолити! Та ще й чортів бачать. Страшніші за самого Люцифера! Але та риба... Ну який він біс, якщо не помститься? 

Кіт дрімав на сонечку, примруживши очі, розтягнувшись на теплому каналізаційному люку. Цей світ був йому абсолютно зрозумілим, тож він лише подекуди зиркав на нього, ліниво розплющуючи одне око. 

Василь стис усю свою бісову лють у кулак і обережно став підкрадатися до жертви. Обійшов тварину. Кіт повів вухом. Біс не звернув уваги. Кіт у думках посміхнувся. 

Василь рухався вздовж кришки люка, як справжній ніндзя. Хоп! І він уже досяг мети — схопив чудовисько за вус. Кіт підскочив — чи то від болю, чи то від збентеження. Василь підлетів угору, випустив здобич і вже попрощався з життям, думаючи, що зараз геть розіб’ється об твердий асфальт... аж раптом відчув колючий біль у хвості. 

Біс пару разів смикнувся і таки впав, сильно вдарившись колінами, та стрімголів кинувся навтьоки. Коту ж було ліньки полювати. Він ліниво потицяв лапкою нову м’якеньку іграшку, що залишилася від біса, і знову розтягнувся, примруживши очі. 

«А щоб тебе, Степане, біс лисий, півень смажений дзьобнув!» — лаяв товариша в думках Василь. Степан, до слова, і справді був лисим, бо днями, підкидаючи дров у багаття під казаном, де варилися грішники, спалив свого розкішного чуба.