Розділ 1

  Годинник на міській площі дзвінко бемкав і з кожним ударом я прискорювала крок — до будинку залишалось ще кілька метрів.

— Ну ж бо, Попелюшко, дава й швидше, бо північ вже близько, — тихо бурмотіла сама собі.

  Ура, встигла - клацнув замок, пухнастий килим у вітальні приємно залоскотав ноги. Один звичний рух — свічки осяяли кімнату. Тиша, спокій… Так, стоп! Чому тиша?

— Лео! Ти де? Зустріти мене після важкого дня — вже не варіант?

  Вогники свічок колихнулися і по стіні щось промайнуло: безшумно, обережно. Десь в кутку почулося глухе шипіння, а в ніс вдарив їдкий запах сірки.

— Якого… біса ти тримаєш?

  Перед очима постала неочікувана картина: мій Лео тримав в зубах чортенятко, здається, із скриньки під номером 5 ( ох, і намучилась , поки спіймала його!). В принципі, нічого дивного, звісно, якщо відкинути той факт, що бешкетник знову без дозволу лазив по моїх шухлядах, але… за спиною кота виднілася його тінь! А от цього я ніяк не сподівалася, тому, обережно присіла перед ним.

— Поговоримо?

  Кіт спокійно, без остраху зміряв мене холодним поглядом зелених очей і міцніше стиснув щелепи. Бісенятко тихо пискнуло і заборсалось ще активніше в марних сподіваннях вивільнитися.

— Добре, розумію, що тобі набридло бути моїм … котом (Лео презирливо пирхнув), але, чому саме зараз, коли ми майже ввійшли в ритм цього життя? Мовчиш?А твоя тінь? Звідки ти її отримав? Вона ж була…

— Була полонена тобою сотню років, а разом з нею і я став твоїм прислужником. Він допоміг визволити її (чортенятко зловтішно захихотіло) і пообіцяв повернути мою справжню подобу.

  Наче попереджуючи мої думки, кіт погрозливо зашипів, його тінь враз виросла і все довкола запалахкотіло червоним сяйвом. Я зробила ще одну відчайдушну спробу:

— Послухай, Лео, обіцяю, що відпущу тебе, ти повернешся у свій вимір, у своє життя, тільки дай мені ще трохи часу, зовсім трохи. Невже ти повірив йому і проміняєш своє спокійне життя зі мною на невідомість? Він тебе обдурить і втече за першої ж нагоди!

— Хто б говорив! Сподіваюсь, ти знайдеш те, що шукаєш, і — намагайся бути обережною, століття не роблять тебе молодшою! Прощавай!

  Кіт безшумно стрибнув у вікно разом з вертким чортеням у зубах, слідом за ними прослизнула велетенська тінь. Легкий нічний вітерець задмухав свічки, у повітрі залишився запах сірки. Холодне місячне сяйво освітлювало порожні скриньки і шухлядки.

— Бути обережною, кажеш, і знайти те, що шукаю? Ну-ну…

  Я перекинула шкіряну торбину через плече, посміхнулася відображенню в дзеркалі — в напівтемряві блиснули білосніжні ікла…