Оповідання

– Некромантія — справа тонка, колего!

– Некромантія — справа нудна!

Суперечка розгорялася між двома професорами. Один із них викладав ту саму некромантію, а другий — лінгвіст, — читав ельфійську та ще кілька мов. Загалом у ході суперечки вони залишалися налаштованими дружньо, наскільки це взагалі можливо між молодим рвачем і старим перечником — приблизно так вони й уявляли один одного.

– Але не настільки нудна, щоб глузувати з Книги Життя! – тряс сивиною некромант. – Знайшли чим дражнити дебютантів!

– Дебютантами вони були на першому балі, а тепер вони адепти й уникатимуть ваших лекцій усі чотири роки, як це робили ми!

Лінгвіст з ельфійськими вухами казав правду. Студенти академії не любили некромантію. Цей розділ бібліотеки припадав пилом не так, як інші: не вибірково, а повністю. Книги були складні, заумні й без ілюстрацій. А єдиний викладач — зануда.

Але сьогодні, точніше, після вчорашнього, коли ельфу довелося підмінити некроманта, бібліотека відрапортувала про зникнення всіх примірників Книги Життя — основного некромантського труду, над яким якраз ніхто й не бажав трудитися.

– Змагання, тільки подумати! – за всю свою кар’єру некромант жодного разу не наважувався ставитися до своєї роботи настільки несерйозно.

– А кому від цього зле? Почнімо з того, що ваша Книга написана староельфійською, а значить, їм доведеться попорпатися у словниках. Хіба це не плюс? На мою думку — плюс!

– У вас говорить лінгвіст і двієчник з мого предмета! Мову вони підтягнуть, але закінчиться це вкрай кепсько!

Книгу Життя молодий викладач не читав. Книга вважалася важливою, ба більше — основоположною для всього вчення, але до списку обов’язкового читання не входила, як культова, адже академія проповідувала свободу вибору.

Двері вчительської розчахнулися.

– В їдальні по підлозі повзають дохлі миші, – той, хто зайшов, не надто переймався, але мантію підтримував і під ноги поглядав. – Ваших рук справа, колего-некроманте?

Сива голова смикнулася, і кістлява рука вчепилася в руку молодого лінгвіста:

– Скільки ельфів учора було серед студентів?!

Питання було дуже дивним, неполіткоректним для академії. Расовими відмінностями тут зазвичай у ніс не тикали. Ельф гордо розправив спину й уперся поглядом у очі престарілому колезі людської раси. Давненько той не заводив полеміки про чистоту крові…

– Скільки ельфів, я питаю, пихатий ви молокосос!

Тепер на них озирнулися і щойно прибулий із їдальні професор-орк, і стара секретарка з рослинних, яка проводила обідню перерву тут, подалі від їдальні, наодинці зі своїм домашнім термосом з добривами. Але голос старого видавав не зневагу, а хвилювання.

– На першому курсі всього одна дівчинка з лісного народу, – прошелестіла кроною секретарка.

– Дуже талановита, – додав орк.

Старий пожував губами й розвернувся до приголомшеного ельфа:

– Отже так, колего! Ви це затіяли — ви її й знайдете! Знайдете й візьмете з неї слово, що вона не читатиме вголос заклинань, написаних вохрою, інакше нам із вами всім не поздоровиться!

Старий професор, безперечно, з’їхав з глузду, тут сумнівів не було. Але молодий лінгвіст і справді колись прогуляв усі лекції цього некроманта, який і тоді був не першої молодості. А тут ще й перелякані очі орка та секретарки… Загалом, з учительської ельф вилетів кулею й помчав насамперед до їдальні, де по підлозі повзали дохлі миші.

Їдальня виявилася порожньою: куховарці набрид вереск — мало хто любить мишей, — і вона вигнала студентів надвір.

– Ви не бачили професора-некроманта? Я сама не впораюся, все лізуть і лізуть…

– Він у вчительській. А де обідає перший курс?

Куховарка підібрала поділ і смачно притисла підбором чорний горбочок, який одразу розсипався на порох: – В навчальній залі пошукайте, ці сьогодні на обід не приходили.

І швидко вийшла, а ельф оглянув очима залишену її черевиком купку попелу й озирнувся навколо. Столи були вимиті зовсім недавно — і вимиті непростою водою: відгони-траву будь-хто впізнає за запахом. Проте попіл був, отже, трава працювала погано. А ще він помітив у далині рух. Перекошена миша, обтягнута висушеною шкірою, не могла рухати закляклими лапами, тому повзла ривками — але вперто й наполегливо. Цікаво, куди?

Він зачекав, поки миша перевалить через поріг кухні, і обережно пішов слідом. Ось і вхід у підвал, де зберігають сири та ковбаси, але ні — мишу туди не потягло. Метою її подорожі виявилася посудна шафа, зачинена на ключ. Доволі здивований ельф спостерігав, як чорна тінь прослизнула під меблеві ніжки, і замислився. Він знав, що зберігалося в тій шафі, і пам’ятав, чому інші раси не надто любили ельфійську: потяг до прекрасного дуже часто переростав у його побратимів у клептоманію. Це якщо казати красиво. А якщо некрасиво — у патологічну крадькуватість щодо всього, що здавалося ельфам прекрасним. У тій шафі були замкнені святкові столові прибори, подарункові кубки та інші речі, вилучені з постійного вжитку через дорожнечу й крихкість.

Отже, ось що мав на увазі професор-некромант…

Усередині шафи забрязкотіло — мабуть, миша дісталася до столових приборів, — і ельф зрозумів, що дівчину треба негайно знайти й зупинити!

Навчальна зала, мало чим відмінна від бібліотеки, хіба що постійним шумом, цього разу була порожня й тиха. У лампах на полицях чомусь тривожилися світлячки — у їхніх послугах зараз не було потреби, сонце щедро заливало залу крізь розчинені вікна.

Потрібна професорові першокурсниця сиділа в повній самотності за одним із дубових столів, сумно підперши голову руками. Хоча ні, її самотність не була повною. По розкладених перед дівчиною предметах стрибала химерна лялька в яскравій сукні. Лялька тримала в руці чайну ложку й час від часу постукувала нею по всьому навколо. Коли ложка влучала по вензелю на Книзі Життя, той дзвенів, і дівчина зітхала.

– Де решта студентів? – грізно запитав ельф, підходячи, і згріб у долоню ідіотську ляльку, що виявилася скелетом гризуна. Щоб не заважала.