Опис картинки

Отже, картинка. Малюю я погано, попереджаю, але старатимуся.

На передньому плані — дві постаті, чоловіча й жіноча. Стоять одна навпроти одної. Між ними — стіл. Не сучасний, а дубовий, важкий, але вузький: радше навчальний, ніж обідній. На столі — старовинна книга з масивним вензелем. І ще всяка дрібнота: сувій, чорнильне перо (тобто справжнє пташине, гусине, скажімо).

Одягнені наші герої у стилі однієї з тих епох, коли писали перами водоплавних. Але не вишукано — радше похідно. Особливо дама: такий собі Робін Гуд у спідниці. Спідниці, щоправда, не видно, але під такий костюм у будь-якому разі просяться лук і сагайдак.

Головне, не поспішайте переноситися подумки до Шервудського лісу. Наші герої — не англійці. І взагалі, швидше за все, не люди. Бо вушка в них — ельфійські.

Що ще… Волосся в обох довге. Решту деталей зовнішності можете домислити самі — тільки зробіть їх привабливими, гаразд?

Тепер — емоційний фон. Якщо судити з виразу облич, вони не надто раді бачити одне одного. У неї руки переплетені на грудях — по‑нашому, по‑жіночому: «Ну-ну, поговори в мене». Вона молоденька. Він старший. Я вже казала, що вони привабливі? Нічого, повторю: гарна пара, спортивна, напружена, як фігуристи перед довільною програмою.

Тільки їм зараз геть не до танців. Обоє хмуряться. А ще він тицяє їй у лице мишею. Жінці. Мишею.

І це ще не все! Миша — не жива, а скелет, причому оживлений, та ще й у блакитній ляльковій сукенці. Уявляєте? Чоловік махає перед носом жінки дохлою мишею в сукні, а вона лише мовчки переплітає руки на грудях. По‑моєму, дуже скоро нашому чоловікові не поздоровиться…

До речі, чому я думаю, що скелет оживлений? Бо в передній лапці він тримає дерев’яну ложку, та й загалом виглядає вкрай незадоволеним тим, що його підвісили в повітрі. (Браво художнику, який зумів передати невдоволення давно здохлої миші!)

Чоловік, до слова, на мишачі вибрики не зважає. На мишу він узагалі не дивиться — він дивиться на дівчину, очі в очі, і всім своїм виглядом питає: «Ну-с? І що це таке?» Не здогадується, мабуть, що його чекає.

От, власне, і все. Тепер ви розумієте, що не написати оповідання за такою картинкою я просто не могла. Адже страшенно цікаво: хто вони? Де вони? Чому миша? Чому в сукні? І чому на задньому плані на полицях — книги й лампи, повні світлячків?

А тепер, коли ви уявили собі картинку, я попрошу вас на деякий час про неї забути. Забу-ти! І прочитати оповідання. Воно коротеньке. Читаємо?