Оповідання «Вибачте, я з роботи»

            Дана історія написана з реальних подій і трапилась з автором цього оповідання безпосередньо. Дане оповідання не несе ніякої цінності. Автор просто так вчиться складати слова в речення. Сподіваюсь дана історія не веде вас в нечитуна, а можливо трохи розважить.

 Чисто теоретично початок будь якої історії має починатись з вступу.

           Це відбулося багато років тому. В часи коли в Китаї ще ніхто не з’їв пацюка на ринку. Ми ще не могли розрізняти ракети за звуком. І в думці не могли подумати, що нас чекає в майбутньому. На той час я працювала на мебельній фабриці десь рік. В мої обов’язки входила перевіряти карти розпилу, підготовлювати пакет документів на розпил. Друкували наклейки на мебельні деталі. Ви може бачили такі наклейки на меблях. Вчилась проектувати самі меблі. Мала певні успіхи. Мої проекти журнальних столів не стали відомі на всю країну. Але певно стоять десь в когось в офісі. Чи кухня, яку я спроектувала для своєї колеги з якою спілкувалась, бо вибору я не мала.  
            Дане підприємство розташовано в промисловій зоні, де знаходяться багато різних підприємств. Від напівфабрикатів до комплектації медичних препаратів. Щоб повернутись до дому з роботи мені підходила лише одна маршрутка. Вже точно не згадаю номер її, але чомусь у думках постійно спливає цифра п’ять.  Робочий день закінчувався о вісімнадцятій годині, а маршрутка в середньому мала буде через п'ять хвилин. Якщо на неї не встигнути, то наступну чекати не менше двох години. Як розумієте, сенсу чекати не було. Як варіант, можна було пройти кілька кілометрів вниз до проспекту, щоб сісти на іншу маршрутку, які їхали в мій район. Або можна було доїхати звідси іншою маршруткою до проспекту, а там пересісти на потрібний маршрут.
            З часом, всі в цій маршрутці пізнають один одного. Помічають відсутність когось зі знайомих. Нерідко можна було почути, а сьогодні не має того чи іншого пасажира цієї маршрутки. Хтось просить водія почекати, бо знайомий не встигає і ось-осі має прибігти. Водій дозволяє комусь посидіти поруч із собою, бо в салоні й так люди вже майже танцюють на його ногах. Зазвичай це виявлялася якась красива пані. Звичайне життя звичайного промислового районна.
            Так як моя зупинка була кінцева даного маршруту. Я знала, хто де виходить, щоб потрохи рухатись в бік тих людей, яким вийти потрібно було найближче. Або ж ставала ближче до незнайомих людей, розраховуючи, що, можливо, їхня зупинка буде раніше. Тоді я зможу зайняти місце, яке звільниться, раніше за інших охочих.
            Я вам не відкрию таємницю: якщо маршрутка одна в час пік, а охочих на неї сісти багато. Вона була напхана на всі можливі і не можливі відсотки. Остання людина, яка залазила в маршрутку, робила це з розбігу, пхаючись зі всіх можливих і не можливих сил. А той, хто не влізав, закрив двері з іншого боку, налягаючи на двері всією своєю вагою. Бо закрити двері було просто не реально.
            Іноді я обирала пройтись кілька кілометрів з колегами, поговоривши за життя. Але буду чесною: не ходити, ні людей я особлива не любила. То потерпіти трицять хвилин і відчути себе кількою в банці завжди здавалося мені гарною ідеєю. Ну і до співстраждальців потроху звикаєш.

Чисто теоретично, я вже мала починати підходити до суті оповідання. Ще трошки.

            До чого я веду? Який сенс цього оповідання і чого воно мало вас навчити, запитаєте ви мене. Так, я вже підходжу ближче до моменту, заради якого все це й розповідаю.
            Так от - вагітність. Тепер я пасажир цього громадського транспорту, але, як то кажуть, плюс один пасажир, за якого я можу не платити. Звісно, коли я дізналася про вагітність, я не зайшла в маршрутку з оголошенням: «Увага, увага! Я тепер вагітна, зважайте на це, родина». Але перші три місяці були важкі. Мене постійно нудило, і з їжі я могла нормально їсти хіба що моркву, огірочки та помідорчики. Але цей період я переживала стійко.
            З часом не помічати очевидне було важко. Я трималась за живіт і максимально виглядала як вагітна і втомлена.
            Пару дідусів, з якими ми разом їздили на роботу туди й назад, почали поступатись мені місцем або притримувати його для мене. Не зважаючи на будь-яку відьму, яка могла кричала, що так неправильно, бо вона перша зайшла. Боронили, як могли. Але, на жаль, наші графіки не завжди збігалися.
            Тож іноді я стояла й намагалася захищати свій живіт від будь-якої бабці, яка чомусь вирішила повертатися з дачі саме в час пік. Повірте, жінки у віці страшніші за дідусів у віці. Не знаю, може, це мені так на долю випадало. Але жодного разу я не зустрічала дідуся, який би кричав: «Закрийте люк, мені холодно!». Повірте, коли бабця кричить на всю маршрутку, а ви, як кілька, запхані туди літом, то подумки, як молитву, повторюєте: «Правове право. За вбивство карають законом».
            Точно пам’ятаю, що то була зима, коли зі мною стався той випадок. Було холодно, я була вдягнута в куртку й уже подумки готувалася, як то кажуть, відчалити в життя під назвою «безсонні ночі материнства».
            Вже о вісімнадцятій годині я зібрала всі речі, вдяглася й чекала команди, коли можна звалювати. Щоб встигнути, потрібно було рухатися швидко. Звісно, маршрутка могла затриматися, але могла й погнати трохи раніше — і тоді тобі вже на зупинці повідомлять, що ваша карета принцеса поїхала без вас.
            Все йшло добре, я встигла на зупинку. Стояла, виглядала маршрутку намагаючи розрахувати, як маршрутка сьогодні стане по кучугурам снігу. Постійно поглядаючи в сторону звідки потрібно чекати мою карету.
           Там, за зупинку до моєї, була залізнична колія. Тому, якщо було чутно потяг, це був знак, що маршрутка стоїть там і чекає, коли можна рушати. А водій традиційно вийшов покурити. 
            Люди починають гуртуватися в купку, розуміючи, що ось-ось і ти потрапиш у свою довгоочікувану консерву. Я ж професійно визначала, куди під’їде моя карета, тому залазила першою в цю консерву. Ну і їхати мені було до кінцевої. Тож поглибше в даному випадку мені було зручніше. Не доводилося виходити на вулицю, випускаючи когось на волю, і я не боялася, що мене потім десь назад не запхнуть.
Запхалася я добре. Пропхалася майже до кінця й зупинилася біля найзручнішого… тобто найменш зручного місця — там, де колесо біля одиночного сидіння. Запхала свій живіт у простір між чоловіком, який там сидів, і вікном.
            Цю людину я бачила вперше. Це був чоловік років сорока плюс, звичайний роботяга. Він дивився у засніжене вікно й дихав на нього, намагаючись зробити маленьке віконечко, щоб хоч щось бачити.
           Я ж, у свою чергу, просто стояла й намагалася триматися з усіх своїх можливих сил у кінці робочого дня. Можливо, чоловік сприйняв мій живіт біля свого носа як якийсь натяк. Їй-богу, я не мала такого наміру натякати. Живіт просто був, і мені треба було запхати його в безпечне місце, де його не пхають люди й не втискають у крісло.
            Знайомих людей я не бачила. Напевно, вони були з іншого боку. Крісла з іншого боку мені не проглядалися.
            В якийсь момент я почула голос знизу. Не звідти, звідки ви могли подумати. Це озвався чоловік біля мого живота. І знаєте, що він сказав?
            Дурне питання. Звідки ви могли знати?
            Він сказав:
            — Вибачте, я з роботи.
            Першою моєю думкою було: «А звідки я?»

Тож висновки мого оповідання.

            А звідки я?
            Це питання з того часу більше мене не покидало. Іноді подивишся на суспільство й хочеться сподіватися, що ти взагалі не з цієї планети. І що в тебе з цими людьми немає нічого спільного.