Фото

Поглянь на фото у старім альбомі,

що вицвіле на схилі літ,

чужі обличчя наче вже знайомі

та в них живе незнаний світ.

Ольга востаннє зайшла до старої хати під протяжне мукання сусідської корови.

Потріскані білі стіни зустріли її сирістю і запахом вогкої глини. Від стелі й до землі тягнулися довгі витіюваті тріщини. Хата осідала без господині. І жінка розуміла біль цього дому, як ніхто інший.

— Тут ще три коробки і готово. І я офіційно ненавиджу горища, — озвався з двору Максим.

Її пальці легко ковзнули по старому сервізу на поличці. На білому пилі залишилися сліди. Вони з тих чашок так ніколи й не пили. Нащо тримали?

Та й не поп’ють. Сервіз залишиться для наступних власників. Але навряд чи вони ним користуватимуться.

Крізь вікно з великою щілиною в рамі почулися кроки. Спершу Ользі здалося, що це Максим прийшов її підганяти, але за мить до хати зайшла тітка Ганна. Шморгнула носом, поправила чорну хустку на голові і важко, трохи перевалюючись, рушила до неї.

— Тримай. Катруська просила тобі передати.

До рук опустився великий пошарпаний альбом.

Ледь зігнувшись під його вагою, Ольга тільки мугикнула у відповідь. Тітка Ганна співчутливо махнула рукою, втерла вологі очі краєм хустки і, бурмочучи щось про корову, вийшла надвір.

Пальці торкнулися вицвілої обкладинки. Здається, колись вона була зеленою. Дерев’яні палітурки, обтягнуті тканиною, додавали альбому ваги.

Ольга зробила крок до світла, що лилося з вікна. У промені сонця повільно кружляла дрібна пилюка. Тепер тут лише вона правила за господиню.

Альбом відкрився з характерним липучим звуком. Сторінки неохоче відпускали одна одну. На першому листі було одне фото – портрет бабці Катрусі. Чорно-білий, такий робили всім у ті часи. Така юна, але вже спрацьована життям.

Легка усмішка торкнулася обличчя, а на плечі лежала чиясь рука.

— Олю, ти що, не чула? — Максим ковзнув поглядом по альбому — затримався на мить довше, ніж хотів би, — і відвів очі. Потім мовив лагідніше: — Я завершив. Можемо їхати.

Хату вони не замкнули. Похилена, вона залишилася стояти осторонь, коли автомобіль виїжджав з вулиці. Маленька біла хатина з порожнім двором. Сповнена теплих спогадів, але холодна без бабці Катрусі.

Лиш пам'ять збереглася на світлині,

давно вже очі ті погасли на віки,

а ти гортаєш жовті фото нині,

чіпляючись за втрачені роки.

Аромат смаженої картоплі лагідно огорнув її ще на вході до квартири.

Потираючи брудні долоні, Максим перший чкурнув до кухні, де страва досі шкварчала на сковороді, стріляючи гарячою олією. Ольга втомлено усміхнулася, хитаючи головою. Вона зняла взуття і, обережно тримаючи знахідку в руках, занесла альбом до кімнати.

— Привіт, ходи їсти, — в дверях вигулькнула юна дівчина, витираючи пальці рушником, що висів на плечі.

Квартира пахла їжею, затишком і чистотою.

Ольга поцілувала доньку в скроню.

— Добре, коли вдома вже є кому готувати, — усміхнулася жінка, прослизаючи на кухню.

Після вечері Ольга разом із донькою повернулися до розглядання старого альбому.

— І ти його ніколи раніше не бачила? — Неля провела худорлявою рукою по обкладинці.

— Ні.

Зелена палітурка ледь шаруділа під теплою шкірою, а довгі сторінки вперто, з неохотою відкривалися.

Фотографії зринали одна за одною. Переважно салонні. Стомлені працею обличчя, прості наряди, застиглі, трохи напружені погляди. Від чорно-білих світлин тягнуло пилом, вогкістю — і чимось таким, що вже не мало назви.

— Глянь, це хто? — Неля, ледве торкнувшись фотокартки подушечками пальців, захоплено нахилилася ближче.

— Прабабця твоя, Катруся, — Ольга затримала на обличчі гірку посмішку.

— Та що ти таке кажеш, мамо. Я про ось цього чоловіка, — донька нетерпляче тицьнула пальцем.

Здавалося, високий парубок потрапив туди випадково, просто не встиг відійти з кадру. З-поміж салонних фото різко вибивалася світлина, зроблена коло хати — не тієї, що знала Ольга з дитинства, але такої ж маленької, приземкуватої, з тією ж бідною впертістю в стінах.

Фокус падав на двері, перед якими стояла жінка з коромислом на плечі. Легка, майже сором’язлива усмішка торкнулася її вуст, відра висіли вільно. Аж на самому краю знімка — наче його забули обрізати — стояв, спершися на лопату, чоловік. Швидше, ще хлопчисько. Вільна сорочка прилипла до спини, і він другою рукою витирав чоло, залишаючи темніший слід від поту.

Ольга довго вдивлялася в фото, ковзаючи поглядом по обличчях, по руках, по тій лопаті, по тіні від даху.

Світлина з тихим, сухим тріском відділилася від сторінки, відпустила клей, що вже не тримав. Неля винувато зиркнула на матір. Та лише підтисла губи, але нічого не сказала.