Вибір

Однієї ночі мені приснився чоловік.

Він стояв у темному каптурі, і тінь не мала країв — ні стін, ні підлоги, ні неба. Лише простір, у якому голос відлунював.

Він не рухався. І саме цей спокій стискав груди сильніше за крик. М’язи напружилися, шкіра вкрилася холодним потом, бо тіло знало відповідь раніше за мене.

— Обирай, — сказав він. Голос був глибокий. — Ти врятуєш два мільйони людей чи свого коханого?

Я вдихнула — і повітря застрягло в горлі. Пальці судомно зімкнулися на шиї, я намагалася вирвати з себе звук.

— Що?.. — прошепотіла я. Слово подряпало зсередини, залишивши після себе печіння.

— У твоїх руках доля двох мільйонів, — продовжив він рівно, без натиску. — Лише здатність до жертви відрізняє людину від месії. Віддай того, хто тебе кохає — і вони житимуть.

Я дивилася на нього довго. Час розтягнувся, став липким, мов смола. Десь усередині щось ламалося, але не з тріском, а майже ніжно.

Коли він повторив запитання, відповідь вже не тремтіла.

— Ні. Я не пожертвую коханим.

— Тоді через тебе загинуть два мільйони людей, — зауважив він спокійно. Без осуду. Із цікавістю, як дивляться на дослід.

Я відчула, як щось холодне осідає в грудях.

— Нехай… — сказала я майже беззвучно. — Хоч увесь світ.

Сон розсипався між пальцями, мов попіл.

Вранці телевізор світився надзвичайними новинами. Землетрус. Руїни. Числа, від яких німіє язик. Два мільйони загиблих.

Я сиділа на краю ліжка й дивилася в екран, не кліпаючи. Сльози котилися самі — гарячі, соромні.

Як жахливо, що мій вибір спричинив смерть двох мільйонів... росіян. Чому так мало? Чому не всіх до єдиного?