Боке

Твір написаний на конкурс «МИСТЕЦТВО МАЄ ЗУБИ»

Камера клацає ще до того, як я встигаю передумати.

Мій перший знімок.

Його великі руки ніжно тримають Nikon, і посмішка не залишає мені жодних сумнівів. Я рухаюся швидше, ніж встигаю думати.

Принаймні, так це виглядає збоку.

Торговий центр стає моєю сценою — розмитою, сяйливою, залитою різнокольоровим боке.

Він вдоволено хихоче, заохочує мене до позування — і я даю йому саме те, що він чекає.

Сукня розлітається яскравими каскадами, я підбиваю світлі кучері долонями. Я — зірка. Мені поталанило.

Коли Джон (здається, так він представився) опускає камеру, я ловлю себе на легкому розчаруванні. Невже це все? Йому не сподобалося? Злегка дую губки. Це завжди працює.

— Ти прекрасна, Емі, — шепоче, підносячи маленький екран із фото.

Він розхвалює мене, але я майже не чую. Переді мною лише його блакитні очі. Хочу втонути в них. Цікаво, Джон знає, наскільки він привабливий?

— …азд?

— Що? — виривається в мене, і щоки миттєво багряніють.

— У мене вдома є інші об’єктиви, — поблажливо повторює він. — Тут пасуватиме восьмикутне боке.

Робить крок назад, але моє тіло вже слідує за ним.

— Зачекаєш мене тут, гаразд?

Я озираюся. Простір здається надто великим, галасливим. Мені раптом страшно втратити цю можливість. А якщо він не повернеться?

— А можна з тобою? — ледь тріпочу віями. Улюблений жест.

— Ну, нехай, — кидає Джон і простягає лікоть.

Я впиваюся в його міцне плече. Мені заздрять усі. Навіть я сама.

Чи є у Джона дівчина?

Перший крок до підвалу робити моторошно — боюся темряви. Але бачу світло, що заливає сірі стіни, і серце трохи заспокоюється. Жодна сходинка не скрипить підо мною. Надто тихо, як для підвалу, але я відганяю цю думку.

Оглядаюся довкола. Джон правий: тут краще фотографуватися. Простір обставлений професійною фототехнікою, назв якої не знаю. Камери, штативи, дроти — все на своїх місцях. Та найбільше мою увагу приваблює стіна в дальньому кутку.

Десятки фотографій дівчат. Роботи — просто фантастичні.

Тягну пальці, хочу торкнутися зображення, але в останній момент відсмикую руку. Не можна псувати мистецтво. До того ж папір здається дивно холодним навіть на відстані.

Фото дуже професійні. Сподіваюся, у мене вийдуть ще кращі.

Це доля — зустріти Джона в тому торговому центрі. Він шукав нову модель. Хіба я могла мріяти, що його вибір упаде саме на мене?

Позаду тихо клацають двері.

Я обертаюся. Джон поволі спускається вниз із широкою посмішкою, і на мить світло за його спиною тьмянішає. Не можу стриматися — опускаю очі, бо щоки зрадницьки палають.

— Подобається? — він якось раптово опиняється поруч і торкається фотографій.

— Ох… — я вражена, але слів бракує.

Джон виставляє світло, запрошує мене на «сцену», і ми починаємо творити власне мистецтво.

Моє тіло знову танцює під його підбадьорливі вигуки, поділ сукні б’ється об коліна, я підкидаю його руками, даючи волю емоціям. Щастя. Серце тріпоче в грудях, ганяє кров по розпашілому тілу. Світло сліпить, відрізає все зайве — лиш я і камера.

— Емі, — Джон вдоволено муркоче, — зніми лямки сукні.

На мить я спиняюся. Лише на мить. У тиші між його словами й моїм рухом чути, як дзижчить лампа. Дивлюся в ті блакитні очі й ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, коли востаннє кліпала.

Лямка легко спадає, за нею інша. Сукня тримається, але образ уже інший. Я сміюся, позую в об’єктив здивованим поглядом, прикриваючи долонею рот: ох, як так вийшло?
Джон киває, затримуючи на мені погляд трохи довше, ніж раніше. Тоді робить серію знімків. Затвор клацає гіпнотично.

Він не просить, але я знаю його бажання. Тому сукня врешті падає додолу. Якщо я хочу потрапити на обкладинку, а він хоче отримати відверті кадри — ми це поєднаємо. У мене красивий комплект нижньої білизни. Можна похизуватися.

Джон не зупиняється. Затвор працює майже без упину. Повітря в підвалі стає важким, гарячим, його бракує. Світло вже не гріє, воно тисне. На шкірі виступають краплі поту. Я танцюю в тандемі з камерою, але поволі сили полишають мене.

Зупиняюся, щоб перевести подих.

— Давай, Емі, ти супер. Ще кілька кадрів, — його голос звучить бадьоро.

В якийсь момент ноги підкошуються, і я падаю на підлогу, встелену рожевим ковриком. М’яко.

Джон припиняє зйомку.

Він не кидається до мене. Спокійно закриває об’єктив, бережно ставить камеру на стійку. Пальцями витирає губи, що розпливаються в усмішці, і робить крок назустріч.

Світло за його спиною ледь помітно мерехтить.