Четвер

Ненавиджу четвер. Ненавиджу свою роботу. Ненавиджу автоматичне світло в під’їзді. Воно вимикається завжди так раптово, ніби мене тут немає. Але ж я тут, сволото. Не смій робити вигляд, що мене не існує.

Махаю рукою над головою, щоб датчик спрацював. Яскраве сяйво ріже очі — мружуся, відчуваючи, як після темряви пече під повіками. Дістаю з кишені оберемок ключів і перебираю їх на дотик, шукаючи потрібний. Взагалі не розумію, нащо стільки зайвих залізяк і брелоків, але Ксеня їх любить. Майже з кожної поїздки привозить нову цяцьку й вішає на кільце. Дарма я зранку вхопив її комплект ключів — тепер вони дзеленчать, як нерви.

Замок легко піддається: два прокрути — і двері нашої спільної однокімнатної хрущовки відчиняються. Усередині темно. Я завмираю на порозі. В скронях глухо б’є: чому вона не чекає?

Автоматична лампочка в загальному коридорі гасне, і я заходжу до квартири, вилаявшись уголос. Намацую вимикач і світильник плює навколо тьмяним жовтим неподобством, одразу втомлюючи очі. Кидаю ключі на тумбу біля входу.

Лязкіт металу обривається, і тиша, що приходить після нього, дивно тисне.

— Ксеня? — питаю обережно.

Відповіді немає.

Надворі темрява. Вона не могла піти сама. Не після того випадку. Тепер вона боїться виходити затемна, навіть до магазину. Може, спить?

Стягаю кросівки, тримаючись за стіни, але різко прибираю долоні. Ксеня не любить сліди на шпалерах, йолоп.

Світло в коридорі не вимикаю — йду до кімнати. Смішно зізнатися, але я боюся темряви. Так, боягузливий дурень. Але хто знає, які жахи ховаються там, де їх не видно?

Ляскаю вимикач. І одразу бачу її.

Ксеня сидить у кутку, на нашому дивані під вікном. Підібгала до себе коліна, плечі зведені, пальці стискають тканину. Вона тихо схлипує, майже беззвучно. Моє серце тане в такі миті. Я ще не знаю, що сталося, але вже готовий розітнути світ, аби її заспокоїти.

Роблю крок, тягну руки, щоб укрити її найбезпечнішими обіймами на світі. І раптом зупиняюся.

Мій погляд чіпляється за відображення в старій дзеркальній шафі. Щось на ліжку. Щось чужорідне. Я повільно озираюся і бачу тіло.

До горла підкочується нудота: від скрючених кінцівок, від синіх губ із тонкою цівкою крові. Русяві пасма спадають на обличчя. Мені не хочеться його роздивлятися. Взагалі не хочеться, щоб воно було тут.

— Я не хотіла… — схлипує Ксеня. — Вона прийшла і кричала… казала, що я сама винувата… — підводить на мене блакитні очі, червоний носик тремтить. — Я просто хотіла, щоб вона замовкла.

Я не дивлюся на тіло. Повертаюся так, щоб дзеркальна поверхня більше нічого не відображала. Даремно. Шлунок стискається, обід каменем тисне в горлі.

Присідаю навколішки поруч із Ксенею.

— Я знаю… — тягну руку до неї, але зупиняюся за мить до дотику. Боюся сполохати, ніби вона може розсипатися.

Звичайно. Ця почвара прийшла звинуватити Ксеню. Не тих, хто зробив це з нею, а її. Мою Ксеню. Я не дозволю, щоб вона постраждала знову.

— Вона не завдала тобі шкоди? — питаю лагідно, вплітаючи в голос усе кохання, яке маю.

Ксеня легко хитає головою. Мені стає трохи легше. Та морозець усе одно повзе по спині, холодний і липкий.

Нічого. Ми впораємося. Ми завжди з усім справлялися.

— Я знаю, що робити, — кажу рішуче, підводячись на ноги.

Знаю цей проклятий ліс з самого дитинства.

Ми збиралися з друзями біля вогню. Телефоном тоді називався лише апарат, що стояв удома, і нас годі було знайти. Дим їв очі, одяг тхнув сажею, а сміх лунав занадто гучно для темряви.

Запалювали вогнище — батько вчив мене розпалювати його правильно, терпляче, з сухих гілок. Розповідали страшилки. Про те, як за тим деревом закопали поштарку або розіп’яли хлопця нашого віку. Я дивився в чорні провалля між стовбурами й уявляв, як там хтось дивиться у відповідь.

Може, тому я боюся темряви?

Роки минули, і страшилки стали карикатурними — у сотню разів дурнішими за реальність.

Мої руки натираються в мозолі. Дерев’яна ручка лопати гладка, слизька від вологи, і знову й знову впивається в долоні. Шкіра пече. Грудки землі сипляться збоку, глухо шурхотять, збираючись у маленькі терикони біля ями.

Ми дочекалися глупої ночі. Повітря було важке. Я приніс із машини брезент, той самий, яким накриваю тачку від дощу, і сховав під ним тіло. Скрючене, з тонкою цівкою крові з рота. Від нього тягнуло різким, солодкуватим смородом — чи то гниллю, чи то моєю ненавистю до тих, хто сміє ображати кохану.

Ксеня перестала плакати. Вона дрібно метушилася поруч, ніби не могла знайти місця для рук, для погляду, для себе. Я не дозволив їй торкатися тіла. Нехай не переживає. Я подбаю про все сам.

О другій ночі ми вирушили. Спершу спустив тіло. Замотане, воно виглядало як купа сміття під брезентом. Якісь балки. Або щось подібне. Скажу сусідам, що затіяв ремонт. Типу в мене є на це гроші…

Підсовуючи ледь задубілі ноги під брезентом, із силою зігнув їх у колінах, щоб закрити задні двері. Суглоби не слухалися, тканина скрипіла. Потім повернувся по кохану. Вона дріботіла на поверсі з ключами в замку… я бачив, як тремтять її пальці, хоча в голові знав — вони не заслуговують такого. Вона глухо плакала в темряві. Проклята лампочка знову не зреагувала на рух.