Останнє слово

Серце пропускає удар, коли погляд чіпляється за відлік: 1:58.

Менше двох хвилин. Усього кілька подихів до смерті. До темряви, що зімкнеться назавжди.

Я тримаю її очима, ніби це єдине, що в мене ще не відібрали. Бачу, як тремтять повіки, як сльози збираються, але не падають. Вона знає: це прощання. І мовчки дозволяє мені говорити.

— Того дня, коли ми зустрілися, — починаю обережно, бо тут кожне слово може розсипатися, — мій світ уперше прояснів. До тебе я просто існував. Не жив.

Інстинктивно простягаю руку — й одразу наштовхуюся на порожнечу між нами. Перешкода. Те, що більше ніколи не дозволить відчути тепло її долоні. Я опускаю руку. Голос зривається, але я втримую його, ніби він ще здатен утримати нас обох.

— Ти була така красива в тому рожевому платті… з гулькою на голові, — кажу тихо. — Наче витвір мистецтва, який дозволили любити.

Посмішка торкається губ — крихка, приречено сумна.

1:24

Вона дивиться на мене відчайдушно: супить брови, стискає губи, ніби намагається втримати крик усередині. Сльоза котиться по рум’яному личку, але мої пальці безсилі. Вони не можуть стерти її. Не можуть доторкнутися. Не можуть подарувати ласку.

— Коли ти вперше переступила поріг нашого дому, він уже чекав на тебе, — продовжую я. — Я так старався зробити все ідеальним… для нас.

Посмішка з’являється знову — болюча, зламана, ще жива. Я тримаю її лише для неї.

1:03

— Пам’ятаєш, як ми дуріли й бігали будинком, мов малі діти?

Вона ховає обличчя в долонях. Плечі дрібно тремтять. На пальцях — садна, деякі нігті зірвані. Вона швидко ховає руки, ніби соромиться, що я це бачу.

Я дивлюся — і нічого не можу зробити.

00:57

Слова застрягають у горлі. Час вислизає. Погляд знову й знову падає на таймер, а секунди тануть, мов краплі води на розпеченому склі.

— Не плач… прошу… — шепочу я.

Вона ледь хитає головою — не заперечує, не погоджується. Просто більше не витримує. Я змушую себе всміхнутися, витираю піт із лоба.

— Ось так, — кажу тихо. — Не треба плакати. Все буде гаразд.

Слова брехливі, але я мушу їх вимовити. Для неї.

00:37

Я набираю повні груди повітря востаннє. Світ звузився до її погляду. До цієї миті.

— Ти сповнила моє життя сенсом. Завдяки тобі в нашому домі з’явився сміх… і щастя.

Голос тремтить, але я не дозволяю йому зламатися.

— Можливо, я не завжди був найкращим. Не все вмів. Не все розумів. Але я старався. Старався наповнити наше життя теплом.

У грудях пече.

— Я оберігав тебе від усього світу… від усього, що могло тебе зламати.

Пауза ріже сильніше за слова.

— Так шкода, що не зумів до кінця…

Короткий погляд на таймер. 00:06.

— Я ні про що не шкодую. Чуєш?.. Навіть зараз.

Голос тримається з останніх сил.

— Якби міг, я пройшов би цей шлях ще раз, кохана.

Вона зривається в ридання. Різко підводиться — і тікає. Двері ковтають її постать.

Таймер дзвенить.

Спершу — тиша. Оглушлива. Потім вона тріскає, наповнюється враженими голосами, знервованим перешіптуванням, чужими подихами. Та мені байдуже. Я хочу піти за нею. Наздогнати. Підхопити. Забрати туди, де її більше ніхто не скривдить.

Але замість кроків чую сухий, безжальний голос:

— Підсудний висловив своє останнє слово. Генрі…

Він звертається до мене?

Я повільно переводжу погляд на суддю.

— Ви засуджуєтеся до страти за утримання та катування Аманди Бітті протягом шести років.

Я дивлюся не на нього. Я дивлюся на двері.

Моя кохана — там, за ними. Вона потребує мене.

Та мій таймер уже зупинився.