Портрет дівчини

Був кінець березня. Весна відвойовувала свої права. Та хоча де-не-де ще лежав сніг, природа вже прокидалася після сну: верба вбирала свої гілки й на березах почала з’являтися боязка зелень. З-під торішнього листяного покрову синіми голівками вітали весну проліски. Усе це викликало в мене захват і лягало яскравими фарбами на полотно.

Я блукав з етюдником по Українському Поліссю. Зупинявся на день – два в якомусь селі, щоб накидати пейзаж, який більш-менш сподобався, та рухався далі. Інколи мою увагу привертала яка-небудь напівзруйнована будівля, але частіше я малював природу: на сході сонця, вдень, на заході.

Одного разу я зайшов на подвір’я дивного будинку. Ні, химерним він не був. Звичайний двоповерховий котедж, огороджений бетонним парканом. Дивним було інше. Щоб збудувати такий будинок, потрібен не один місяць і дуже багато матеріалів. Однак відсутність під’їзної дороги, яка б означала, що цей будинок дійсно будувався тут, насторожувала мене. Адже не можна назвати дорогою напівзруйновану алею, по якій міг проїхати хіба що кінь із возом. Я, як і будь-який випускник художнього закладу, що розбирається в архітектурі, міг хоча б приблизно визначити вартість роботи. Однак у мене складалося враження, що вже готовий дім просто перемістили не інакше як за допомогою східного джина або будь-якого іншого казкового героя. Як, наприклад, із казки про Аладдіна.

Поставивши етюдник, я швидко намалював ескіз будинку та все, що було довкола. Підкорившись якомусь внутрішньому імпульсу, в одному із вікон я зобразив тоненьку дівочу фігуру. Точніше, навіть не фігуру, а натяк на неї. Закінчивши, я критично оглянув роботу.

– Гарно, – пролунав голос позаду. 

Працюючи, я зазвичай не звертав уваги на те, що відбувалося довкола. Відтак я й не чув, як хтось підійшов до мене і як довго стояв за моєю спиною. Але голос змусив мене здригнутися.

Різко озирнувшись, я побачив перед собою невеликого зросту жіночку років семидесяти. Одягнена вона була доволі охайно: довга сукня темно-синього кольору із маленькими білими квітами, схожими на підсніжники; чорний кардиган на плечах; волосся під темною хусткою з білими квіточками; гумові чобітки. У руках вона тримала кошик із пролісками.

Натхнений похвалою, я намалював легкий ескіз чорним олівцем на чистому папері: кошик, наповнений пролісками, що стояв на землі, а замість старої жінки – молоду дівчину. Таку грайливу та жартівливу, років 15 – 17.

Забравши з етюдника аркуш, я подав його жінці. Вона поглянула на малюнок, але не взяла його в руки. Натомість кивнула головою в бік будинку й промовила: 

– Заходь.

Зібравши етюдник, я пішов слідом за старою. Вона відчинила хвіртку й пропустила мене вперед. Я озирнувся довкола. Від воріт у бік будинку вела вимощена доріжка із битої цегли. Зовні хата нагадувала звичайну садибу середньостатистичного бізнесмена: двоповерхова, складена із білої цегли, без зайвих декоративних деталей, на другому поверсі був невеликий балкон з дерев’яними поручнями, а вище дах, накритий шифером.

Вітальня, куди ми увійшли, також не відрізнялась особливим надлишком. Стіни оброблені вагонкою, покриті темним лаком. З одного боку – камін, перед яким розташовані два крісла, з другого боку – диван, біля якого на спеціальному столику стояв телевізор, а подалі комп’ютер і телефон, з’єднаний із факсом. Техніка не з дешевих. Нічого зайвого, але все якесь просте, безлике, негарне. Ні серветки з мереживом, ні фотокарток на стінах, ні порцелянових слоників, ні кам’яних поличок.

– Якщо хочеш, то можеш залишитися в будинку на деякий час. Не бійся, не з’їм тебе. Довкола така чудова природа, тихо й спокійно. Є вільна кімната на другому поверсі праворуч від сходів. Можеш зайняти її. Там же душова кабіна та пральна машина. Прибиральниці в будинку немає. Попіклуйся про себе сам. Кухня ось там, – вона кивнула головою в бік дверей. – Обід за пів години. Запізнишся – чекати не буду.

Короткі й уривчасті слова людини, яка звикла командувати. Здавалося, вона навіть стала вища зростом. Я залишив етюдник біля журнального столика, поклав на нього свої малюнки й піднявся на другий поверх. Сходи були дерев’яними, а бильця, зроблені із сосни, приємно пахли смолою.

За пів години я був уже чистий, вибритий, у свіжих речах. Добре, що в цю подорож я захопив із собою рюкзак, у якому завжди носив запасну пару штанів, сорочку, шкарпетки й усе інше, що могло знадобитися. 

Переступивши поріг кухні, я завмер із відкритим ротом. Якщо у вітальні панував безликий вік електротехніки, то на кухні – дев’ятнадцяте століття. Але не багатої, дворянської садиби, а сільської хати. Така ж кухня була в моєї бабусі в селі. Це було королівство дерева й гальки. Дерев’яними були столи та стільці, підлога та полиці, ложки та інше кухонне приладдя. З кераміки були тарілки та миски, чашки та глечики, горщики та інше. На стінах були розвішані пучки часнику й цибулі, червоного перцю та лаврового листя. У цьому антуражі господиня виглядала справжньою бабою-ягою, тільки без кістяної ноги. З будиночка на стіні вистрибувала зозуля, по чотири рази кукувала необхідно число годин і поверталася назад, до годинника. Мабуть, це послугувало певним сигналом для господині, що відразу відсунула заслінку печі й узяла в руки довгу палицю з ріжками на кінці.

«Здається, це має назву рогач», – міркував я, спостерігаючи, як легко господиня дістала з печі маленький горщик і поставила його на глиняну тарілку. За хвилину на протилежному боці столу з’явився такий же. Залишивши рогач, жінка взяла інший, побільше. За мить у центрі став ще один горщик, більший за розміром. Усі три були прикриті не кришками, а банками. Ще декілька рухів, тарілка туди, тарілка сюди, і стіл почав ломитися від їжі.

– Чекаєш особливого запрошення? – промовила хазяйка, поставивши на стіл велику квадратну пляшку з каламутною рідиною, яку прикривала кукурудзяна кірка.

– Самогон? – поцікавився я.

– Сам ти... – не договорила вона. – Медовуха це. Наливай. Під час вечері завжди наливають чоловіки.