Комета

Боже, нащо я обрав для себе таку професію? Краще був би інженером чи агрономом, а став журналістом. У принципі, за фахом я пропрацював недовго, усього декілька років. Опісля мене вирішили зробити редактором. Ні, не головним, а тим, що відповідає за випуск, але все одно редактором; а ставши ним, я зрозумів, що таке божевільня. П’ять років я сиджу в цьому кріслі та за весь цей час у мене не було ні одного спокійного дня. Та що там дня – хвилини! Ось тому я й називаю редакцію «божевільним будинком».

Телефон червоніє від обурення, що ніхто не відповідає, але варто лише поговорити з абонентом та покласти слухавку, як він знову дзвонить та вимагає уваги. Стіл просто ломиться від паперів: витівок1 статей, рукописів, фотографій, макетів обкладинок для наступного номера. Витівки та рукописи необхідно прочитати, розібрати: що додати до номера, а що викинути в кошик для сміття.

Але це не найголовніше в моїй роботі. Ні, не це. Найголовніше – сказати «ні» автору, який прийшов з вулиці або не є співробітником редакції.

Наш журнал не належить до академічних, але він і не є «жовтою пресою». Ми пишемо про природу, точніше, про невідоме в природі, хоча під цю рубрику підпадає все: від снігової людини до НЛО, від монстрів, які мешкають у глибині океану, до можливостей людської психіки. До кожного репортажу ми прикріплюємо статтю професіонала в галузі, про яку йдеться в публікації. Зазвичай, це матеріал якогось професора, академіка чи просто інженера – у будь-якому випадку спеціаліста. До того ж ми намагаємося публікувати статті, де порушуються проблеми з огляду на всі «за» і «проти». Тираж нашого журналу невеликий, але він має попит і на прилавках довго не затримується.

Так-от, уявіть собі, що в редакцію вривається який-небудь громадянин та одразу ж з порогу починає кричати та розмахувати фотографіями:

______________________________________________________

Витівка1 – стос чернеток статей.

– Я тільки-но повернувся з Тибету, треба написати, що я зустрів єті! Ось подивіться, це ми з ним у печері сидимо, Вася фотографував. Що? Пляшка горілки на першому плані? Василь за допомогою неї різкість наводив. Буря була, ми в печеру сховались, а там єті сидить. Випили разом з ним за знайомство. Що, темно? Та ж у печері було темно, а у Васі фотоспалах не працював, але тут усе одно видно. Ось я сиджу, а ось – єті. Чи навпаки, емм… Але це ж сенсація! Це потрібно терміново опублікувати!

Ось такі вони, умовно кажучи, «кореспонденти», хоча й з'являються не так часто. Вони не заходять до кабінету, а прямо-таки прослизають туди. Сідають на краєчок стільця для гостей та мовчки чекають, допоки на них перестануть не звертати увагу. І тільки потім «кореспонденти» починають пояснювати свою ідею про вічний двигун чи про вирівнювач Пізанської вежі. При тому в них уже весь проєкт готовий, ба навіть більше – орієнтовна вартість проєкту! Потрібні тільки гроші, та, якщо журнал опублікує його...

Одного з них я одразу ж розкусити не зміг. На перший погляд, це був звичайний «репортер». Удаючи, що редагую статтю, я скоса оглянув гостя. Молодий, високий, атлетичного типу статури. Що він робить у нашій редакції? Зазвичай, до нас приходять пересічні: середнього зросту, такої ж собі зовнішності, ті, які хочуть хоча б чимось виокремитися серед інших, таких же посередніх.

Нарешті я відклав статтю в бік та глянув на гостя.

– Слухаю Вас.

Він трохи посидів мовчки. Напевно, хлопець довго готував свою промову, бо почав говорити здалека, зробивши комплімент нашому журналу. Довелося його трохи прискорити, бо він ще довго співав би дифірамби нашій редакції.

– Мені, звісно, приємно, що Ви такої думки про наш журнал, але перейдімо до справи. Що Вас привело до нас?

– Так-так, звісно! – швидко затараторив репортер. – Ви пишете про НЛО, а чи вірите Ви в них самі?

– А Ви? – поставив я те саме питання.

– Я не вірю. Я знаю.

Ось так просто, зі смаком. Ще один божевільний на мою голову! Цікаво, з якого інкубатора вони виходять?

– Де Ви з ними зустрілися? Вони Вас запросили до свого літального апарату чи то просто викрадачі були?

– Не треба іронії та сарказму.

– Вибачте, я Вас уважно слухаю. Спробую не перебивати.

– Я – землемір. Їжджу по селах та хуторах, так би мовити, ділю колгоспну землю на паї. Власної машини не маю, а службовою їздить шеф. Тому я користуюся громадським транспортом: електричками, автобусами, попутними машинами. Часом, коли це не дуже далеко від міста, їжджу велосипедом…

Два тижні тому це трапилось. Полями їздити – справа нелегка через спеку, пилюку, та й вимагає багато часу. Я звик брати з собою пляшку води, дволітрову. Того дня я повертався з поля. Вода закінчилася, а пити дуже хотілося. Я постукав у двері будинку, який мені трапився першим на шляху, і попросив води в хазяйки. А жінка, давши напитися, налила мені ще й пляшку молока і грошей не захотіла брати. Далі я поїхав через ліс. Вузька доріжка була звивистою, наче змія. Квапитись було нікуди, тому я не поспішаючи крутив педалі. Раптом щось сильно смикнуло велосипед. Від різкого ривка я мало не вилетів із сідла. Я зліз, озирнувся, подумавши, що наїхав на корінь дерева, який стирчав з-під землі. Виявилося, що з багажника велосипеда пропала пляшка молока, куди я її завчасно прикріпив, хоча резинка залишилася на місці. У траві її не було. 

«Може хтось поцупив?» – подумав я.

– Вибачте, – раптом обірвав оповідь хлопець, – нічого, що я так детально розповідаю? У Вас, мабуть, обмаль часу?

– Нічого, робота зачекає, – заспокоїв його я.

Я бачив, що йому хочеться виговоритися, але водночас гість боявся здатися смішним. Та мене зацікавила його розповідь, тож я вирішив приділити йому ще пів години.

– Так ось, – продовжив він, – довкола нікого не було…

Чесно кажучи, мені не шкода молока, але це було загадкою, тож я продовжив шукати пляшку. Раптом біля дерева я помітив маленького чоловіка. Дивно… Хвилину, ба навіть кілька секунд, тому його не було, а тут він сидить, та ще й цідить молоко з моєї пляшки! Спочатку мені здалося, що вона більша за нього, і він тримає її руками та ногами, як пупс, якщо Ви пам’ятаєте таку іграшку з дитинства. Тільки, на відміну від неї, чоловічок був одягнений у шубу та шапку, і це посеред літа! Він відірвався від пляшки, глянув на мене та зник. Але за хвилину знову з’явився. Тепер чоловічок не здавався мені велетнем, але й не був карликом. Так, метр із кепкою, точніше, із шапкою.