Жива вода

Жива вода

Дикий, майже, нестерпний біль пронизав все тіло: від п’яток до маківки. Він не мав змоги не те, що поворухнутися, зниклі: зір, слух, будь-яке відчуття. Ні дихнути, ні крикнути у голос.  Хіба можливо таке витримати? … За мить почуття повернулися. Навіть, злякатися не встиг. Жах накрив Сірка лише зараз. Ні, він, як усі воїни, зневажав кістляву. Козак не боїться ні хмари, ні грому. Поважає: Бога, батьків та побратимів, але Україна для нього — понад усе! Жодної загрози для себе не відчуває. Було лячно  не за себе. Пістоль —  собак, якій з ним ще з Січі. Він без нього не виживе. Занадто мілкий. Не можна його залишати на поодинці.

З початку у курені шуткували з діда, мов завів собі немовля, яке народила йому якась сука. Пістоль дорослішав, на жаль, зріст й залишився невеличкий. Лише зріст. Пес любив Сірка більш за власне життя. Мілким він себе не вважав та завжди був готовий до бійки. Згодом, собак здобув серед козаків велику повагу. Він не лякався ні чорта, ні диявола! Ні розмір, ні озброєння супротивника не мали значення! Гавкун кидався у бій як фурія, як вихор. Не було сили, що могла б його зупинити. На ґазду не можна було, навіть, руку підняти! Тобто звір мав міцний козацький характер. Атаман шуткував, що, якби Пістоль міг розмовляти — бути йому розвідником. Таких бійців ще шукати треба!

На жаль,  напад болю не був першим. Він вже жалився атаману. Розумна людина, лише на кілька років молодша за нього. Чекав на допомогу. Неочікувано, Атаман відносься до події занадто серйозно. Внаслідок розмови, йому з Пістолем довелося покинути Січ. Для початку старшина розповів Сірку легенду, про яку останній, якщо не чув раніше, то увірував.

Ольга була не лише Великою княгинею. Вміла чаклувати. Самого імператора Константина зачарувала! Ні, тут не “сивина в бороду — біс у ребро”. Вона йому в матері годилася!  Відьма — одним словом. З дідьком товаришувала. Мабуть, той й показав жінці “Чарівний струмок” із “живою водою”. Недалеко від Києва, у лісі біля селища з чудовою назвою — “Льто” або “Летч”. Кілька разів на рік вона навідувала місцевий лісок де лікувалася саме цією водою. Навіть хатинку збудувала, охорону поставила. Забороняла будь-кому чіпляти джерело. На жаль, після її кончини “Чарівний струмок” зник. Ніхто не мав змоги його знов знайти. Для військового люду була б велика допомога — “жива вода”, вона, кажуть, здатна творити чудеса.

Зараз поруч з містом існує невеликий монастир. Ченці час від часу шукають у “Чарівний струмок” у лісі. Все дарма. Був у них нещодавно. Настоятель, до речі, мій рідний брат, жалівся, що сторож їх загинув. Хата біля монастиря, саме там наш брат-козак й ночував. Не любить ігумен розмови козаків та ченців “за чаркою чаю”. Заборонити не може, бо розуміє, що козак п’є не для того, щоб втратити розум. Треба загоїти душевний біль. Зазвичай, після подібних розмов, хтось з братії тикав у Січ. Тобто він шукає сторожа з колишніх козаків, а не ченців. Я обіцяв, що знайду йому нового. Зараз зрозумів. Саме для тебе робота. У келію з собакою не можна. А у сторожку сам пустиш. А там, хто зна, мабуть, саме ти й будеш мати змогу знайти “Живу воду”. Вона й тебе вилікує. Бач, будь-кому користь може стати. Та й старість не одинаком проживати будеш. Збирайся. Як прийдеш, треба передати вітання від Чуба. Так, це наша фамілія. “Непийвода” мене тут, в Січі, прозвали. . … За кілька днів Сірко зі Пістолем зібралися у далеку путь. Майже дійшли, а тут така оказія!

. . . 

Пістоль дивився на ґазду розумними очима. Щось відчуває тваринка. Сірко присів, щоб почухати чотирилапого, підбадьорити. — “все буде добре, тримайся, мій маленький, будемо жити!” — вимовив старий козак. Собак лизнув кощаву руку господаря та побіг геть зі стежки, у самі хащі. За кілька кроків він присів та знов подивився на Сірка. Щось почула тваринка. Треба подивитися! Стариган пішов за хвостиком. Той аж дзвявкнув від задоволення. За кількасот метрів малий привів його до невеликого каменю, з якого соталася вода. Яка розумна тварюка! Саме води Сірку не вистачало! Він почав пити з джерела на землі, але собак гавкав, всім виглядом показував незадоволення. Він показував на воду, яка стікала з каменя в калюжу! Дійсно, смак був іншим та таким казковим! Біль зник, тулуб прям наливався здоров’ям. Стариган вирішив залишитися поруч на ніч. Занадто повільно наповнювалася баклажка.  Вода з каменя ледь текла,  але була пречудовою! Мабуть, він знайшов саме її — “Живу воду”? Сірко промовив “Дякую” Лісовику та любому Пістолю. Без допомоги магічних істот він ні за що не знайшов би цей струмок! Як там Атаман казав? Чарівний! 

У монастирі козаків поважали. Майже одразу, на прохання Сірка до них вийшов настоятель. “Вітання” від атаману мали магічну дію. На жаль, ігумен, з початку відмовляв новому сторожу залишати поруч собаку. Баклажка “живої води” допомогла. Якщо Пістоль допомагає шукати “Чарівний струмок”, він на світлому боці. Хай живе!

Пістоль серед оточення, майже, одразу знайшов повагу.  Собаки його сторонилися та уступали дорогу. Будь-хто вже знав: з ґаздою треба розмовляти ввічливо та ні в кому разі не чіпати руками! Сірко міг й не встигнути перекрити напад. Зате у звичайному житті собака залишався життєрадісним та спокійним. Його не можна було не любити.

Ченці та поранені козаки, що перебували у монастирі цінували “живу воду”, яку, майже щоденно приносив Сірко. Вона дійсно  творила дива! Струмок був кволим, тобто води вистачало лише тим, хто більше потребував саме її чародійних властивостей. Сірко не дозволяв “розширяти” джерело. Казав, що Дідько забороняє. Мабуть, мав рацію. “Чарівний струмок” мав початок глибоко у землі. Якщо пошкодити канал — вода змішається з поверхневою. Все, ми втратимо “Живу воду”! Кожного року, десь наприкінці весни Сірко та Пістоль знов відшукували  “Чарівний струмок”. Він годував страждальців аж до снігу.