Ярчук

Ярчук

Остап обожнював дивитися на “живе” полум'я. Чарівна, казкова та неповторна плазма.  Вона одномоментно зводила з розуму та вабила на самий вінець задоволення. Він був не в змозі зрозуміти, відчути, що для нього найгарніше: працювати з полум'ям   або дивитися на його протуберанці, яки сяяли усіма немислюванними кольорами. Найулюбленішим місцем для парубка був простір біля печі, де можна було милуватися вогняними язиками досхочу. Задоволення, яке, на жаль, доступне лише у холодну пору року. Можливо тому він обожнював простір кузні. Де полум'я сяяло завжди! Старий коваль розумів та поділяв пристрасть хлопчика. Коли старійшини хутора наполягли на учні (коваль викував на самоті,  у хатинці, яку він побудував поруч з  місцем роботи) дід, на великий сподів усього суспільства, вибрав Остапа.  Не самого кремезного та прудкого хуторянина. Вже кілька місяців парубок, який молот то піднімав з видимим зусиллям, старанно працював серед вогню та металу. У самому чудовому  для нього місці на світі! При юнаку кузня засяяла чистотою та особовим, неповторним світлом. 

Остап обожнював власну роботу. Він перебував на “сьомому небу” від щастя, приводячи до ладу інструменти та підмітає приміщення. Полум'я у горні було джерелом неземного блаженства. Вік би коротав тут. Але не сьогодні. Тато. Парубок очікував, що саме у цю мить тій повернеться із заробітків. Цікаво, хто його побачить скоріше: Леська чи Варка? - думав хлопець.  Леська, безумовно. Вона старше та спритніше.  Він ні за що не пропустив би у її віці.

Старий коваль нiбито нутром чув бажання учня та відпустив його раніше. Та надав вихідний на завтра. Замовлень небагато, можна і з сім'єю  час провести. Остап пустився додому на всю спритність. Бігати не дозволяла гордість та становище, але йти швидко-швидко молодому ковалю заборонити ніхто не міг. Останній час саме він був годувальником. Сім'я не бідувала, достаток хату не залишав. Батько, безсумнівно, привезе більше та обов’язково похвалить сина за допомогу. Але головне не це! Серце парубка прискорено стукало. Полкан вже “пішов веселкою”. Тато обіцяв принести нового собаку! Хлопець несамовито мріяв на чотирилапого друга.  

Осяяний Остап у передчутті скорого щастя мчався додому, заздалегідь смакуючи радість зустрічі. Парубок зовсім забув, що не можна передчуття видавати за сьогодення. … Ще здалеку він побачив тата, який смолив люльку на ґанку. Хлопець не любив запаху  табаку. Відверто, тато не часто дозволяв собі палити. Остап зупинився на відстані.

• Батько!
• А, годувальник! Нарешті й ти прийшов.

Дивний тон тата й люлька віщували про щось неочікуване, погане. Мамка була на зносах, що було основним приводом приїзду голови сім'ї. Невже знов дочка, тобто сестричка народилася? Переселившись, Остап спитав:

• Знов дівчинка?
• Хлопець. Мамка намагалася. 

Сльози у голосі тата не обіцяли нічого гарного.

• Але життя у ньому не було. Та й жінка не витримала. … Покинула нас наша мамка вслід за братиком твоїм. Сиротами ми залишилися. Кріпись, сину, нам ще треба твоїх сестричок підіймати. 

Сльози сами собою заповнюють очі.  Не можна! Він сильний. Він впорається! Волога таки, зрадницьки, бризнула. Треба перечекати. Остап пам'ятав, що тато ніколи не порушував наданого слова. Де цуценя? Він почав шукати очима хоч ознаки його присутності. Батько зрозумів сина без слів. 

• Кутенка шукаєш? Нам не впоратися. Багато часу малечам приділяти треба. Віддав я його. Параске. Їй, сироті, також не солодко. Не журись. Дівка обіцяла першого цуценя з наступного посліду тобі повернуть. Дасть Бог, до того часу ми на ноги встанемо. 

Будь це хто інший, Остап не замислюючись відібрав би власне майно. Але тут Пашка! Його сама близька та рідна людина. Поза сім'єю.  Коли мамці зовсім погано було, саме вона допомагала по господарству. Як спадковий хуторянин, хлопець вмів виконувати любу домашню роботу. Й за скотиною доглядати. Але коровам більш подобаються руки Параски. Парубок був готовий присягнути, що й молока вони дівчині більше віддавали. Остап не ображався. Його праця - прибирати та годувати. Ні, ні як він не міг образити сироту. Мешкає з мачухою. Сварлива зараза! Перший час, навить, колотила дівчинку. Так тато із сусідами пообіцяв вигнати стару з хутора. Майно батько дочці залишив, а вона - прийшла.  Громада  заради сироти мачуху терпить. Дійшло. Зараз лише роботою перевантажує. Власних справ безліч, а Пашка ще і його сім'ї допомагає.  

. . . 

Життя йшло як завжди, власною чергою. Цуценя Параски виріс у  чарівну та дуже великого собаку, чорного, як ворон, кольору, із не великою білою плямою на грудях. Як слинявчик у Варки. Мачуха не дозволяла цуценя у приміщення заводити. Тато зробив чудову будку, не гірше за Полканову. Там тваринка й тулилася. У хати з’явилися “вуха”. Щодо появи сторонніх Пампушка (ім'я, що надала Параска) ретельно попереджувала глухим, але достатньо чутним гавкотом. За досягненням дорослого віку, собака визнавав лише двох господарів: Пашку - незрівнянну та обожнюємо  господиню, та Остапа. Що не викликає подиву. Підлітки вільний час проводили разом. А Пашнину мачуху сучка терпіти не могла. Це почуття, схоже, було взаємним.

Батько Остапа був чудовим теслярем. Будував хати, церкви та інші приміщення, що необхідні мирському люду. В їх бригаді було декілька працівників. Доводилось мандрувати. Необхідність у нових будовах трапляється не завжди та й не всюди. Як дочок покинути? Остапу ж ще у кузні працювати потрібно. Якось дуже швидко у сім'ї з'явилася нова татова дружина. Жінка вона була молода, не ярка, але працьовита.   Парубок зустрів мачуху насторожено. Але та не кажучи зайвого, взвалила на себе всю домашню работу. Нарешті Остап отримав змогу виспатися! Останнім часом це було його мрією. Да й нормальною бабою Оксана виявилася. Зайвого не вимагала. З Пашкою вони  душі друг у друзі не чули. З початку знайомства поводилися як старі та вірні подруги.