Прогулянки веселкою

Присвячується господарям, які втратили вихованця

Ненсі була невеличкою та чарівною сучкою, тобто собакою жіночого роду. Чорною, з білими плямами. Зараз подібних хвостиків можна зустріти біля любої багатоповерхівці. Господарка вважала песика той-тер'єром, беручи до уваги розмір та зовнішній вигляд. Власники тойчиков, не треба кидати у мене кам'янці! Це ми з Вами розуміємо, що подібне забарвлення для наших божих творінь неприємне, не узгоджується зі стандартами породи. Вони категорично його забороняють. Віра Степанівна ничегошеньки не розуміла у наукових питаннях. Вона не відвідувала жодної виставки собак та вважала цей захід профанацією. “Як можна вимірювати Любов? - казала вона - моя Ненсі найкраща для мене, безумовно, як і для інших власників їх собаки. Навіщо випендрюватися. Це гординя грає. На злого чоловіка й собака бреше. На самовпевненого також.”

Після весілля та від'їзду дочки в нову сім'ю, Віра Степанівна з любим тойчиком стали зовсім нерозлучні. Спали, гуляли та працювали завжди разом. Ненсі була типовою представницею своєї породи: обожнювала власницю до божевілля. Безстрашна, вона була готова на бій з ким завгодно, хоч із догом. Розмір супротивника не мав значення. Головне - її мамка під надійною охороною самої переданої у світі істоти. Вона нікому не дозволить навить дзвякнути в бік господині. Як усі тойчики, себе Ненсі дріб'язком не вважала. Якщо до собак можливо застосувати людські поняття, тоді в той-тер'єрів треба діагностувати “комплекс Наполеона”, яскраво виражений. Останнє, до речі, не отруювало життя подруг не на йоту.

Онукам та іншим родичам дозволяється цьомати бабусю. Ба більше, заради незрівнянної ґаздині, Ненсі погоджувалася терпіти чіпляння набридливих гостей. Вона дозволяла гладити себе, пестити, тримати на руках. Усе для любої матусі.

Собаки з'являються у особистому житті не тільки заради того, щоби показувати нам, горденям, що у світі існує щира і безкорислива Любов. Вони надзвичайно втишають наше життя. На жаль, вік чотирьохлапих короткий. Вихованці навчають нас розуміти Смерть. Шлях до неї кожен має пройти самостійно. Його не можна передати, розділити. Милі хвостики привчають нас до втрат: близького, рідного, улюбленого. … Прийшов час і нашої собаки. Одного разу, затишною морозною ніччю Ненсі “йшла веселкою”. Для Віри Степанівни ця подія стала непоправною втратою. Бабуся ридала безперервно, забув геть усе. Про себе у першу чергу. Життя перестало цікавити бідолагу. 

Дочка пам'ятала розповіді родичів про загибель батька. У той час утішити маму ніхто не міг. Немовля та необхідність доглядати за дитиною утримали Віру Степанівну на цьому світі. Але жодного чоловіка в її житті так і не з'явилося. Її кохання було великим, коротким та єдиним.

Треба було запобігти  катастрофі, яка насувалася. Задля порятунку маму треба було привести до лікаря. Вмовити її піти з нею. Ця важка праця лякала. Але вона повинна її зробити! Затамувавши подих дівчина ввійшла в дім матусі. Мабуть, тому вона ні відразу відчула знайомий із дитинства аромат свіжої здоби. Віра Степанівна була охайна, одягнена у чисте вбрання та перебувала у прекрасному настрої. Паски для онуків відпочивали під рушником та вабили неймовірним ароматом свята. Кухня мами завжди так пахла перед Великоднем.

На мовчазне  запитання дочки Віра Степанівна відповіла, що все буде добре. Вона бачила у сні власне вухате щастя. Любов не може зникнути назавжди! Ненсі обов'язково повернеться. Треба у наступну після Покрови неділю бути на “Пташиному базарі”. Знайти продавчиню - Світлану Михайлівну. У неї й буде чорно-біле цуценя той-тер'єра. Її дорогоцінна Ненсі.

За повсякденними клопотами літо промчало стрімко. Восень почала заявляти свої права. У призначений час Віра Степанівна відчувала себе як іменинниця. Вона одягла найкращі шати та збиралася на “Пташиний базар”. Дочка та зять були поруч. Про всяк випадок онуків залишили вдома. Вони занадто юні для можливих потрясінь.

День був похмурим, сонечко ховалось за невеликими свинцевими хмарами. Іноді воно виглядало у віконця, одаривая перехожих променями останнього тепла. Подих Зими був все більш відчутним. Наші герої переходили від прилавка до прилавка, від продавчині до продавчині. Світлани Михайлівни серед них не було. Святковий настрій Віри Степанівни згасав із кожним кроком. Істерика наближалась невблаганно, як зимовий сніг. 

Щоб перепочити та відвернути маму від сумних помислів, зайшли у кафе. Треба перечекати прохолодний дощ. Відпочинок був необхідний, як і ковток гарячої кави. Неочікувано, біля столика, одразу на залізному стовпі побачили оголошення, яке було написано кострубатим, нерозбірливим почерком: “елітні той-тер'єри, Світлана  Михайлівна”. Унизу, під текстом, був вказаний номер телефону. “Вона, дзвонить скоріше!” Бабусю аж трусило від нетерпіння. Благо зараз, після поширення мобілок, дзвінок із кафе вже не був розкішшю. Абонент відповів не відразу. Дійсно, Світлана Михайлівна була заводчицею тоїв. Так, нещодавно одна з її дівчаток народила цуценят. Ні, на “Птичке” вона ніколи не торгувала. Її собаки занадто дороги та й не місце їм там. Віра Степанівна заревіла на весь голос та прокричала у слухавку: “Ненсі, віддайте мене мою Ненсі!”. Зятю довелося відійти вбік. Він перепросив та повідомив, що теща втратила улюблену собаку, чорну з білими плямами. Той-тер'єра. Їй наснилось, що її Ненсі повернеться з виводком Світлани Михайлівни. Заплутані пояснення молодого чоловіка мали неочікуване продовження. Спочатку Світлана Михайлівна промовила: “Чортівня якась”, але неочікувано додала - “Приїжджайте” та продиктовала адресу. Шлях був далекий. Приватний сектор. Околиця.