Димча кішка - охоронец

Як відомо, Людина - істота суспільна.  Самотність для нас — тяжке покарання, якого ми намагаємося уникнути різними способами. Можливо, тому й полюбляємо утримувати біля себе будь-яких тваринок — кішок, собак, птахів… безліч варіантів. Залежить від характеру господаря. Собаки поза конкуренцією. Як зграйні тварини, вони безпомилково знаходять власне місце в сім'ї. Але ця розповідь про іншу домашню улюбленицю  — звичайну кішку. Сіру, із темними смужками. 

Історія почалася ще за часів СРСР, у вісімдесятих роках минулого сторіччя, коли я, на той час молодий лейтенант, розпочинав військову службу неподалік полярного кола, у місті кораблів  —  Северодвинську. Місто, де будували та ремонтували великі атомні підводні човни. Офіційно він вважався супутником Архангельська, але за кількістю населення перевершив обласний центр. Закриті міста на той час  користувалися особливим статусом. Різницю було легко побачити вже біля прилавків магазинів. Там був достаток, який перевершував бажання балуваних дефіцитом мешканців півночі.  Побудова комунізму в окремому, закритому від сторонніх граді. У школах та дитячих садочках, наприклад,  на посаду музичного вихователя або вчителя була черга охочих із дипломами з консерваторії.  Тобто дружинам офіцерів знайти роботу було важкувато. 

     “Білі ночі” на нас, жителів півдня, справляли швидше негативне враження. Дратувала звичка місцевих  додавати до простого запитання “Котра година?” додаткове “Дня чи ночі?”. Ближче до зими зрозуміли, що звичайне поняття — час доби - на півночі не має чіткого визначення. Дружина, до речі, корінна киянка, часто скаржилася через неочікуване потрясіння. У країнах  СРСР магазини зачинялися  зазвичай о восьмій вечора. Іде вона, наприклад, по хліб, а двері вже зачинені! Де могла змарнувати стільки часу та чому мене досі немає вдома? Пояснення просте  — обідня перерва. Явище звичне для радянської економіки. Уже темно (влітку навпаки, темряви немає), і часу не відчуваєш. 

. . .

     Не впевнений: коли уздрів це диво. Можливо, під час ранкової пробіжки або дорогою додому після роботи. Було світло, як удень, що само собою зрозуміло. Зірки, а мабуть, і північне сяйво ми побачимо не раніше осені. Біля стежки вгледів маленьку сіру грудочку.  Чорні смужки на крихітному тільці лише вгадувалися. Звірятко сиділо мовчки, нібито на когось чекало. З курсу біології я пам'ятав, що  забарвлення таббі властиве мисливцям. Риса для домашнього улюбленця, що мешкає в міській квартирі, відверто кажучи, не зовсім приємна. Характер. Він буде з нею все життя! Інтуїція мовчала. Я гадки не мав, що це рішення (узяти кошеня із собою або залишити його на вулиці) стане для мене доленосним. На той час мене охопило бажання скрасити дозвілля коханої дружини. Одна в чужому місті з поганим кліматом. Чоловік завжди на роботі. А тут рідна жива істота буде поруч. Удвох краще, і нудьга втече!

Удома тваринку викупали, висушили рушником. Очі в малечі були розплющеними, тобто кошеня вже прожило на цьому світі кілька тижнів. У нас не було молока. Звичайна річ для крайньої півночі. Такі ласощі, як, наприклад, морозиво власного виробництва (можливість придбати будь-де) з'явилися в Архангельську лише кілька років тому. Але наша  розповідь про кицю. У кришку від банки поклали ложку сметани. Кошеня не вміло їсти! Треба було вмочувати палець у смакоту та давати їй його облизувати. Киця виявилася розумною і вже наступну гірку (те, що з ложки впало) атакувала значно сміливіше. 

Набивши пузко, кошеня перейшло до освоєння нового приміщення. Киця явно щось шукала. Туалет! На той час я захоплювався фотографією. Ванночок різного розміру було достатньо. Порвати газету на шматки —  нескладна справа.  Тоді про штучний наповнювач ніхто не чув, а з піском на Півночі проблем:мороз та сніг, не дістати. Літо ж коротке. Вихованка отримала звичайне українське ім'я —  Димча. Оригінально та нагадувало  про рідний край. Кішки - завжди чепурушки. Але наша була аж занадто. Ходити в неприбраний туалет відмовилася безповоротно.  Якщо не встигли прибрати після ходіння “по-маленькому”, куча “по-великому” буде біля або десь поруч. Ніякі вмовляння  погрози не допомагали. Вирішення проблеми  виявилося простим. Додали ще одну ванночку. Клопіт із забрудненою підлогою канув у Лету.

Кошеня брав для дружини, щоб сумно не було. Але вона ще навчалася заочно та багато часу проводила в Києві. Так вийшло, що киця стала моєю товаришкою, яка ніколи не втратить нагоди  всунути нахабну морду в будь-яку справу, яку доводилося робити по дому. Димча вважала  своїм обов'язком  усе знати та контролювати! Головне було випадково не наступити на чотирилапу помічницю. 

Як всі короткошерсті, наша киця просто обожнювала тепло. На коліна вона забиралася не часто, але лежати біля господаря, навалившись усім тілом, для неї було саме те. З цієї звички випливала інша,   найбільш вагома в холодному кліматі. Димча не бажала спати наодинці. Винятково із господарями під ковдрою. Місце для обігріву вона обрала розкішне  — ступні ніг! Найбільш бажане для мене, у разі чого. Та ще заколисувала мене муркотінням. Засинав із комфортом. Прокидався пізніше за кицю, тому  не можу знати, як довго  улюблениця проводила час зі мною. Але ритуал відходу до сну повторювався щовечора. Киця, заклично   нявкаючи,   вела до ліжка. Там на мене чекали холодна постіль та тепла жива грілка в ногах.

Найважчим випробуванням для киці була наша відпустка. Достатньо довга, тридцять вісім діб без врахування дороги. Цей час вона мешкала у сусідки. Жодних фортелів! Лотка було достатньо одного. Спала на килимку з нашої кімнати. Тобто вела себе, як скромна та охайна дівчина. Цікаво, але до сусідки та її доці Димча ставилася з прохолодою. Незважаючи на те, що проводила в їхній родині пару місяців  на рік.