Крипта

 Історію яку я хочу вам викласти нижче, була почута мною від доволі зловісного і дивного суб’єкта. Зараз я не буду вдаватися в подробиці його дивності, а дам вам самим у цьому переконатися.
Це сталося кілька років тому, у мене тоді був контракт з Чеською компанією і мені доводилося постійно перебувати на території цієї країни. Їхні потужності знаходилися в невеликих містечках, яких сотні на картах, тобто це не був мегаполіс, а скоріше прекрасні старовинні села і селища. У будні дні я працював згідно з договором, а у вихідні і місцеві свята в основному їздив з фотоапаратом по окрузі і робив дуже навіть красиві фотографії. Більшу частину з них звісно ж складала архітектура, точніше будівлі, церкви і старі будинки. Дивлячись на всю цю велич і красу слабо віриться в те, що ті хто це будував, сильно поступаються нашому – прогресивному віку. Але не про це зараз.

Пам’ятаю як зараз я сидів тоді на лавці і переглядав відзнятий матеріал, деякі фотографії я видаляв, деякі розглядав детальніше, благо є такий функціонал. Я і не помітив як до мене підсів літній чоловік, з борідкою і вусами, з тростиною, у багатошаровому береті з великою золотою брошкою і пером, на ньому було щось типу старовинного камзола на новий лад, а на ногах були на кшталт чешок. Я швидко його окинув поглядом і трохи усміхнувся подумавши що він виглядає як старовинний денді, але навіщо він так вирядився зараз мені було не зрозуміло. У великих містах ще можна зрозуміти таких як він – хочуть більше уваги до своєї персони, але тут, у селі…

Він глянув на мене і легко усміхнувся. Його очі зустрілися з моїми. Вони були сталевого кольору, холодні і глибокі як безодня – мені стало трохи не по собі, але я витримав погляд і легко йому кивнув на знак привітання. Виразно пам’ятаю що в той момент у повітрі запахло могильним холодом. Це тривало буквально долі секунд і я продовжив займатися своєю справою.
– Зараз не почути в цих місцях моєї рідної мови, – раптом ні з того, ні з сього сказав цей чоловік. І сказав він це на якійсь слабо зрозумілій мені німецькій мові, точніше трохи спотвореній для мене. Я не скажу що відмінно розумію її, але для підтримання розмови і повсякденного спілкування, знаю достатньо і навіть трохи більше. Але те як говорив він, більше нагадувало іншу німецьку, я тоді не відразу зрозумів у чому різниця, але тим не менш розумів що він говорив, хоч і не всі слова, але в контексті ставав ясним загальний зміст сказаного. А що ще не мало мене здивувало, так це те що ми не були в німецькомовних країнах, а лише в Чехії, де німецька не в ходу. – Раніше на площах і базарах, будинках і тавернах всюди можна було її почути.

Він знову глянув на мене з якоюсь ненавистю в очах, але його старе обличчя при цьому легко усміхалося. Я не розумів навіщо він мені це говорить, і чому він вирішив що я знаю німецьку, але за секунду подумав що мабуть йому просто нема з ким поговорити, от і чіпляється до перехожих – старість, самотність.
– Раніше все було інакше, – відповів я, так само німецькою. І як мені здалося його це не збентежило. – Світ змінюється кожну секунду.
– Ви я бачу не з цих місць. Подорожуєте? – продовжував незнайомець.
– Скоріше по роботі. – неохоче відповідав я.
– А це? – він кивнув на мій фотоапарат.
– Це скоріше хобі. Мені подобається закарбовувати на фото ці прекрасні архітектурні творіння минулих епох. Хочете глянути?
– Ні, ні, я надивився на них ще при… – він зам’явся на секунду – Загалом надивився.
Я сховав свій фотик у сумку і вже збирався було відкланятися, як він продовжив розмову:
– Що ви думаєте про цей костел? – він указав пальцем з великим золотим перснем і каменем на ньому на невелику католицьку церкву через дорогу від нас.
– Я там якраз робив мої останні фотографії. Цікавий експонат епохи ренесансу. – швидко відповів йому я.

Він якось недобре поглянув на мене. Повіяв знову на частку секунди могильним холодком, хоча стояла літня пора і мене це трохи налякало. І як мені здалося він відчув мій страх.
– Це все ще кладовищенський костел і кладовищенські ворота, а його паркан не зберігся за століття існування, хоча він був. І багато бачив, і багато приховував за своїми стінами. Він був побудований як кладовищенська церква на місці колишньої каплиці, з необхідності заснування нового місця для поховань за межами міських стін. Будівництво церкви почалося в 1577 році за ініціативи і за підтримки празького архієпископа. Він покривав більшу частину витрат, пов’язаних з будівництвом. Інший єпископ прибув сюди і освятив цей костел і кладовище 29 квітня 1584 року. У 1585 році в місті спалахнула перша епідемія чуми, і багато мешканців міста були поховані на цьому новоосвяченому кладовищі. – він поглянув на мене своїми сталевими очима і легкий холодок пробіг по моїй спині. Я не міг пояснити самому собі що мене так лякає в цьому незнайомці, у цей сонячний день.
– Старе місце. – процідив крізь зуби я, а він продовжив.

– За часів Тридцятирічної війни, у 1642 році, місто було захоплене, і міський костел був спалений. Його відновили лише у 1664 році коштами місцевих парафіян і пожертвами чергового єпископа. Саме цей єпископ знову освятив церкву після її ремонту 26 червня 1696 року, і тоді ж перед головним входом у церкву була встановлена плита з його гербом, яка зберігалася аж до 1992 року, а потім була викрадена. У 1739 році церква знову була освячена. Лише з 1747 року почався її капітальний ремонт. Дзвіниця церкви датується 1856 роком. Церква довжиною 27 м, шириною і висотою 8 м, має два бічні входи. Головний вівтар зі статуєю святого мученика датується близько 1870 року. Перед вівтарем розміщені надгробні дошки з рельєфами 1585 і 1587 років, що належать батькові і сину, парафіяльним священникам цього міста. У 1980 році церква була прибудована до комплексної храмової будівлі і 10 жовтня 1982 року знову освячена. Кладовище було закрите у 1940 році, а його територія поступово перетворена на парк. Із колишньої кладовищенської стіни збереглися лише цегляні ворота, що дійшли до наших днів. – він замовк пильно вдивляючись у щось мені недоступне, поза моїм сприйняттям, щось що приховано можливо за цими давніми стінами церкви.