Майкл знайомиться з нечистою силою

— Я згадав одну історію,— сказав Майкл Паркер і скинув попіл із своєї сигаретки в коминок. Він солодко, востаннє потяг з неї запашний димок і упустив її на жевристе вугілля.

Ніхто не впізнав би в цьому чисто виголеному американцеві в сірому новенькому костюмі того голодранця, що місяць тому з'явився в Мільвокі до Конні Стефена. Тільки камінне підборіддя й опуклі лінії рук під рукавами піджака нагадували, що це був той самий Майкл Паркер уоблі[3], бунтар, що він завтра може знову з'явитись у тім самім лахмітті, а позавтра випливти з Америки десь в Океанію.

— Я згадав одну історію,— знов сказав Майкл, одвертаючись від вогню. І знов ніхто йому не відповів. Конні сидів удвох з Рут у великому кріслі, а Марк Кедлі лежав на канапі, заклавши ноги на поручні.

— Це історія з демонами,— наче вагаючись, сказав Майкл.— Я голосую,— хто хоче слухати про демонів підійміть руки,— звернувся він до Марка, бо Рут і Конні сиділи, як неживі.

Марк Кедлі примостився на канапі зручніше і підняв угору обидві ноги.— Я слухаю,— сказав Марк Кедлі.

— Це історія з демонами, почав Майкл, — і трапилась вона на Україні. Я вже казав вам...

— На Україні? — сказав Марк Кедлі, хіба на Україні є демони? Нічого не читав про це в газетах. На Україні є козаки й мех.., мехновці — теж щось на штиб козаків.

— Марк Кедлі— ти дурень. І треба сказати, що твої папа і мама тут ні причому. Вони зробили все, що було в їхніх силах. Ти дурень, бо думаєш, що знаєш щось про Україну, бо читав Нью-Йорк Таймз і інше. Думаю, що ти знаєш про Україну не більше, ніж про Сполучені Штати Північної Америки. Що ти знаєш про Сполучені Штати?

— Нічого,— одверто признався Марк Кедлі.— Я не завідую газетною інформацією... і не думаю, щоб мені колись доручили нею завідувати.

— Так,— сказав Майкл.— І ти так само не знаєш нічого про Україну. Ти можеш прочитати в книгах, що це житниця Радянського Союзу, що цей край багатий вугіллям і білою силою води, що люди, що живуть там, високі на зріст і похмурі, що в них не вистачало на всіх землі і вони виселялися на Канаду, до нас у штати, в Мехіко, в Бразілію. Ти можеш прочитати, що це дика бунтарська нація, що скрізь і всюди складає кадри комуністичних партій. Може, десь ти натрапиш на згадку про їхні пісні. Але ніде ти не прочитаєш, що Україна — це край художників.

— Я ніколи не забуду того сумного болючого почуття, що опановує тебе, коли йдеш увечорі вузькими вулицями українського міста. На розі стоїть художник і продає свій твір. З паперу й клею він зліпив зеленолісу гору, під горою криницю й на дахові хати посадив чорнобілу лелеку. Ти не можеш купити цієї гори, бо не знаєш, що з нею робити. Не знає цього і сам художник. Далі ти бачиш жінку, що продає коробочки з гіяцинтами й трояндами на них. Квіти зроблені з морських раковин. Але коробки ці ні до чого і ти минаєш художницю. Далі ти бачиш старого діда, що навколо нього світяться й грають блудні вогники. Ти підходиш ближче й бачиш, що це гіпсові церкви, вікна заліплено кольоровим папером і всередині горить свічка. На одній з церков, замість хреста зірчасте вікно, п'ятикутне, що світить червоним вогнем. Ти хотів би купити церкву,— але хто в ній буде молитись!

— Але й українське місто американізується і художник, що приходить з села, тікає в село назад, у свою хату. У тісних стінах української хати розлитий океан, повінь мистецької фантастики. Ти увіходиш низькими дверима, увігнутої монгольської кам'янобудівельної форми і ступаєш у пітьму, у темний вузенький присінок.

Одчиняєш двері, замкнуті на той самий ключ, що ним колись римляни замикали свої вілли на скитських узбережжях і поринаєш у світло-блакитну затоку. Древні, як сумерійські примітивні коники, візерунки оточують чотири стіни. На полицях рядами чатує ганчарний посуд з чорнофігурннм і червонофігурним узором. Стіл застелений скатертиною з наївними птахами й химерними людьми і десь на лутці вікна лежить забута череп'яна, мальована люлька. У такій хаті я вперше побачив Оксану. Я побачив її востаннє в той день, коли батько її Григорій Труш розповідав мені про демонів.

— Це було восени, ясного осіннього дня, гострого й різкого як кисле, міцне ароматне вкраїнське яблуко. Григорій Труш запрягав на дворі коня. Я стояв у хаті — проти мене біля вікна — Оксана.

У тих самих книжках ти міг прочитати, Марку, що українські дівчата — смаглі й чорні, як усі південні жінки, з чорними блискучими очима. І дивно,— навіть пісні їхні співають про чорні або карі очі.

Але найвищий, найтонший, найчистіший тип української дівчини — це високе русяве дівча з темними бровами й ясносиніми очима. Ніяка прарафаелівська картина не знайде тобі такої тонюньої, тонесенької струни чистої поезії, як ця українська дівчина. Висока, на голову вища од Рут — і вдвоє дужча од тебе, Конні; не знаю чи є навіть у Марка Кедлі такі точені, налиті життям і нервовою снагою мускули, що піднімали круглі руки Оксани.

Григорій Труш увійшов з надвору і зняв з кілка свою берданку...

— Що таке берданка? — сказав Марк Кедлі.

— Це старовинна, з турецької війни рушниця. За часів громадянської війни зайці обложили Україну, як колись кролі обложили Австралію. Вони винищили гаї і кинулись на фруктові садки. Труш їхав зі мною, у мене були патрони, він хотів привезти додому пару зайців...

— Невжеж він хотів бити зайців з рушниці? — Рут опам'яталась з півсну й стала прислухатись.

— Україна не Англія— оповідав Майкл.— Зайця легше вбити з берданки, ніж зацькувати собаками. Але слухайте далі,

— Ходім,— сказав Труш. Я одяг пальто й почав шукати кашкета. Оксана розкрила мальовану різьблену скриню й дістала звідти кошлатого шкіряного, вишиваного жовтим шовком по чорній шкірі кожуха. Вона мовчки підійшла до мене й накинула мені його позверх пальта на плечі.

— Для чого це? — сказав я.— Я не боюсь холоду.— Я зняв кожуха й поклав його на лаву. Якби я знав, що буде ввечорі я взяв би його з собою. Я й досі не можу цього собі простити.