Про жінку, яка боялась померти

Одна жінка, яка була дорослою, але ще зовсім не старою, час від часу боялася померти. Її лякали події у світі, хоча вона перебувала у відносно безпечному місці. Вселяли жах смертельні хвороби, від яких могла постраждати й вона, хоча невиліковних діагнозів в неї не було. Перші виразні ознаки старіння, які, по-суті, виникають з часом в кожної живої людини, викликали в неї відчуття, що вже все незворотньо втрачено. Тимчасове неблагополуччя, нестача грошей змушували її прокручувати в голові найстрашніші сценарії про те, що трапиться щось надзвичайно проблематичне, і в неї не буде можливості вирішити це. 

Жінка розуміла, що боятися померти — вцілому нормально і природно. Кожна більш-менш освічена людина знає, що наше життя не безкінечне і з тих чи інших причин наше фізичне тіло може припинити своє існування: через старість і хвороби, аварії чи війни, отруєння чи ще якісь нещасні випадки. Їй доводилося пережити смерті деяких не чужих їй людей і домашніх улюбленців. Вони зникли назавжди з цього світу. 

З якогось боку жінка розуміла, що коли вона помре, її просто не буде, так само, як не було до народження. Це буде нормально і просто. Ймовірно, після того вона нічого не відчуватиме чи принаймні не пам’ятатиме. Її близькі зможуть жити без неї, на світі ще дуже багато людей, які зможуть про них подбати. Власне, пережити те, що рано чи пізно доведеться пережити іншим, вона за них не має ніякої можливості. 

При всьому розумінні, при всіх спробах заспокоїти себе і пояснити собі цю сторону світобудови, її не відпускав страх померти, страх постаріти й захворіти, або втрапити в халепу, з якої вона не зможе вибратися і загине, і ніяк не зможе вплинути на будь-що.

Вона жила звичайним життям і робила все, що повинна, а іноді і те, що хотіла. Але цей страх був завжди з нею. Інколи він дрімав десь на глибині так міцно, що на якісь миті вона взагалі забувала про нього. Та інколи він прокидався і підіймався, і заповнював всю її свідомість. Будь-який біль, дискомфорт, незвичне відчуття в тілі, будь-яка стресова подія, будь-яка зміна чи нова інформація запускали наростаючий страх, який отруював її життя. 

Одного разу, коли жінка вклалася спати після важкого виснажливого дня, вона одразу поринула в глибокий сон. Він здавався дуже реалістичним. На момент сну, все що переживала жінка відчувалося так, ніби це наяву.

Вона гуляла в красивому зеленому парку на березі спокійної широкої річки. Її тіло було важким і втомленим. В парку було трохи похмуро —  це був вечір хмарного, помірно теплого дня. Жінка була вдягнута в трохи затісні темні джинси, які нагадували про те, що вона набрала зайву вагу, і це в свою чергу лякало наслідками для здоров’я. Вона замислювалася про те, що вже давно пора змінити гардероб і позбутися речей, які тепер їй не по розміру. І в той же час зупиняла себе від цієї ідеї, міркуючи про те, що насправді потрібно позбутися зайвих кілограмів, бо комфортний одяг не збереже її здоров’я.

Теплий светр лоскотав зап’ястя, які трохи свербіли. Коли тканина перечіплялася за шорстку, надмірно суху шкіру. Це вкотре нагадувало, про ненайкращий стан рук, що могло бути як звичайною реакцією на гель для посуду, яким вона регулярно користувалася, або ще на якийсь побутовий засіб. Але жінка не виключала тієї ймовірності, що така шкіра може бути ознакою якоїсь страшної хвороби, про яку вона просто поки що не знає.

В парку було важке вологе повітря, дихати було важко. На фоні втоми це ще більше вселяло паніку і було бажання просто впасти. 

Жінка попрямувала до лавочки в тіні, щоб трохи перепочити. Вся ця прогулянка здалася їй безсенсовою і зайвою. Захотілося втекти, але було незрозуміло, куди, як і для чого. Наче хотілося вибратися з власної шкіри. Втекти від себе. Вона знала, що куди б не пішла —  цей неспокій всередині важкою чорною хмарою і далі буде клубочитися з грудях, заважатиме дихати на повну, розслабитися, відчувати легкість. Він і далі дратуватиме кожну клітину її тіла. Змушуватиме бачити все, що відбувається навколо, тьмяним і недостатньо хорошим та радісним. Тому вона вирішила просто посидіти.

Коли жінка підійшла до лавочки в кутку парку, що ховалася в тіні густих дерев і кущів, вона помітила, що там хтось сидить. Підійшовши ближче, вона одразу зрозуміла, хто це. 

На лавочці сиділа Смерть. Її постать здалася жінці такою простою, природною, звичайною, що стало незручно від цього враження. Кілька секунд просто стояла і дивилася, не знаючи, як бути далі. 

Жінка заклякла, побачивши ту, кого боялася багато років. Але це заціпеніння було недовгим. Раптом їй стало легше. Стало спокійно на душі і навіть здалося, що ця зустріч — найвдаліше, що могло трапитися. 

Жінка сіла на ту ж лавочку поруч зі Смертю, так спокійно і впевнено, і так близько, ніби це була давня подруга, добра знайома або привітна родичка. 

— Ну привіт. 

Слова самі вирвалися з уст жінки, ніби немає нічого дивного або незручного в тому, щоб отак сидіти і розмовляти зі Смертю.

— Привіт, жінко. Довго ти тут ходиш.

Смерть не забарилась з відповіддю. В її голосі жінці почулася насмішка. Але це звучало не як знущання, а ніби теплий, затишний, обіймаючий голос дружньої іронії. Хоча зміст слів співрозмовниці здавався абсурдним, тож вона вважала цілком вчасним посперечатися:

— Взагалі-то я щойно прийшла в цей парк. Кілька хвилин гуляю тут.

Смерть подивилась на жінку приязно і водночас без краплі сумнівів, з краплею зверхності, мов на нетямущу дитину:

— Ти вже роками ходиш за мною. Ніби прив’язана. 

Від цих слів Смерті жінка відчула незручність. Стало соромно, ніби вона справді недоречно нав’язалася. Це здавалося парадоксальним, адже вона просто всі ці роки боялася. Просто боялася померти. І втратити все. Всі шанси. Всі можливості щось змінити, на щось вплинути, жити, відчувати…