Кущик і сніговичок

Кущик бузку ріс у найдальшому закутку двору. Раз у рік він радував усіх своїм яскравим і ароматним цвітінням. Тоді люди помічали його: захоплювалися граційною красою й пахощами. Інколи навіть ламали квітучі гілочки, щоб прикрасити дім. Це і засмучувало, і тішило водночас, бо йому боліло, але так він, принаймні, почувався потрібним, поміченим і справді величним. А дзвінкі жваві комахи прилітали поласувати солодким нектаром. Ніхто навіть не здогадувався, що решту часу кущикові було напрочуд важко: щойно його ошатний цвіт тьмянів, самотність прокрадалася навіть у найбадьоріші заглибини його душі. 

Одного похмурого холодного дня, коли приголомшені раптовим заморозком зелені листочки покинули кущикові гілки і безпомічно впали на землю, все довкола побіліло. То випав лапатий, пухнастий сніг. Кущик майже не реагував на те, що відбувалося. Він стояв там, де й був раніше — так вже склалося його життя. Не міг зрушити з місця ні на міліметр. 

Хоча зима почалась раптово, без попередження, він, як належить, намагався поринути в сон. Мусив — це необхідність, щоб зберегти життя. Дочекатися, якщо пощастить, наступної весни, розпустити свої бездоганні суцвіття й наповнити всю вулицю розкішним густим ароматом. А ще — знову ловити на собі захоплені погляди перехожих. Втім, метушня поблизу перешкоджала йому. Кущик, знехотя, крізь напівсон, все ще насторожувався і вслухався в те, що відбувалось навколо. 

Збентежений, так і не заснув повністю. Відганяв дрімоту і зберігав пильність. Помітив, що хлопчик з дівчинкою, діти власників двору, в якому він ріс, щось спорудили зі снігу прямо біля нього. 

Три ретельно зліплені кулі одна на одній: найбільша в самому низу, далі середня і зверху найменша. З боків стирчали засохлі гілки. Зверху відерце, з яким ще недавно гралися в пісочниці. А за допомогою морквинки та камінців вималювалося щось схоже на усміхнене обличчя. Імпровізовану шию зігрівав зелено-синій смугастий шарфик, майже такий самий, як у хлопчика. 

Малі все ще поралися біля новоствореної споруди, але їх раптом покликала мама, що визирнула з дому:

— Ану бігом заходьте грітися, чай вже на столі!

Вона говорила настільки переконливо, що діти тільки перезирнулися й негайно рушили в бік будинку. А може справді вже замерзли — їхні рукавиці після наполегливої праці у снігу виглядали промоклими. На вулиці було сиро — хоч і мороз ще не надто сильний, але температура повітря не надто комфортна для тривалих ігор. 

Кущик, який спостерігав весь цей процес, переживав найзапеклішу внутрішню боротьбу: між запрограмованою потребою негайно, без жодних зволікань поринути в зимовий сон, щоб вберегтися від шкоди ймовірних заморозків і малосонячних днів, і непереборною цікавістю до того, що відбувалося прямо поруч — зміни в його монотонному й самотньому житті були неабиякою рідкістю. 

Сміливості пробудитися остаточно він не мав — адже було доволі холодно, він вже без листочків, а значить активне життя в таких умовах означало б майже неминучу смерть. Його стан був схожим на напівдрімоту. 

Коли за дітьми зачинилися двері теплого будинку, він звернувся до свого новоствореного сусіда крізь сон, пошепки, повільно й ледь чутно:

— Агов, ти хто?

Новий сусід кущика відповів так само тихо й обережно:

— Невже не здогадуєшся?

Кущик набрався сміливості продовжити розмову:

— Не зовсім. Я ще не бачив таких, як ти. Хоча живу вже, мабуть, років з десять.

Сусід не тримав інтригу. Відповів довірливо і приязно:

— Сніговичок я. 

Вони ще довго тихцем перемовлялися. Кущик все ще ризикував не засинати повністю. Це було небезпечно, проте для нього відбувалося дещо надто важливе: він, чомусь, вперше у своєму житті почувався по-справжньому несамотнім. Навіть не усвідомлював цього, просто продовжував розмовляти про все на світі зі своїм новим товаришем сніговичком. 

Діти виходили погратися час від часу. На кущика уваги не звертали, хіба випадково зачіпали його гілки, коли проходили повз. Але він не ображався. 

Підходили подивитися на сніговичка, інколи торкалися до нього і поправляли деталі, і швидко бігли по своїх справах — гуляти з песиком, кататись на санчатах. Найчастіше — з яскравими рюкзаками на спині з самого ранку сідали в татову машину й кудись їхали, і тоді їх не було вдома цілими днями. Кущик зі сніговичком мали вдосталь часу, щоб погомоніти сам на сам.

Одного дня, коли кущик вже майже звик, що нарешті має друга, сталося дещо дивне. Мама хлопчика й дівчинки підійшла до сніговичка, дбайливо зняла з нього шарфик та відерце і спокійно пішла в дім. Кущик здивувався й навіть не знав, що сказати про це. 

Він все ще вів зі сніговичком обережні ранкові розмови, коли з будинку розвіювався апетитний аромат млинців. Продовжував неспішні вечірні теревені, коли у вікнах гасили світло, і тільки місячне сяйво та вуличні ліхтарі розбавляли темряву довкола. Здавалося, що вечорами і вночі його товариш був більш бадьорим, а от вдень, коли пригрівало сонце, він ставав млявим і чомусь потроху зусібіч меншав.

Настав особливо теплий день, і кущик помітив, що сніговичок остаточно втратив форму. З нього майже непомітно стікала й випаровувалась вода. Він перестав розмовляти з кущиком. Цього разу прогріте повітря й сонячні промені вже не здавалися лагідними довгоочікуваними обіймами, як у попередні роки, коли приходила весна. 

Якось уранці після нічної дрімоти на місці сніговичка кущик побачив лише калюжу. Камінці розпалися хто куди. Морквинка взагалі відкотилася на кілька метрів. Кущик дивився на каламутну воду, трохи змішану з грунтом, який вже виднівся з-під напіврозталого снігового покриву, і ніби не міг збагнути, що трапилося. Хоч і знав: навесні тане сніг. Завжди. Виключень не буває. А сніговичка діти зліпили саме зі снігу. Все мало би скластися в логічну картину. Проте ніяк не складалося.