Камінчик

Маленький камінчик лежав скраю стежинки. Він постійно ховався: то за інші камінці, то за пророслу травичку, то під щільний шар дорожнього пилу. Одного разу ранкова росинка раптом помітила його, тремтячого за стеблом могутньої рослини. Не промовчала:

— Камінчику, я тебе бачу. Чому ти сховався? Он яка гарна світла стежка, ти міг би на ній лежати. 

Камінчик, звісно, почув її, але продовжував удавати із себе непомітного. Якби він міг — враз би зіщулився і почервонів. Він звик соромитися через найменші причини. 

Росинка не відступала:

— Дурненький, я ж все одно тебе бачу. Ти так і мовчатимеш?

Стривожений і засоромлений камінчик вагався між тим, щоб продовжити з усіх сил ігнорувати надокучливу росинку, і тим, щоб таки заговорити. Хвилювався, що її наступна репліка буде для нього ще важчою, тож переборов себе і тихесенько промимрив:

— П-п-п-привіт, росинко. Мені так соромно, — ледве зміг промовити він. 

У цей момент ідея провалитися під землю здавалася камінчикові чимось дуже доречним, але, на превеликий жаль, він не міг це зробити у прямому сенсі. Тож щільніше притулився до стебла рослини поруч, сподіваючись, що так він буде менш помітним для пильного ока росинки. 

Вона слухала його так уважно, як, мабуть, ніхто раніше не слухав. А потім трохи скотилася по травинці вниз, щоб бути до нього ближче, і приязно прошепотіла:

— Скажи, камінчику, а кого ти соромишся, невже навіть мене?

Камінчик досі несміливо позирав на неї, хоча вже встиг трохи звикнути до її голосу. Подумав, що росинка не така вже й страшна. І, мабуть, зовсім не зла. А ще його починав проймати жаль, що потроху витісняв почуття сорому — він помітив, що сонце підіймається все вище і вище. За кілька хвилин його промені вип’ють росинку, так самісінько, як усі росинки вчора, позавчора й щодня, коли вони з’являлися. Ледь стримуючи сльози, він намагався говорити, хоча тепер уже було соромно за свою сором’язливість перед росинкою, якій залишилося жити вже зовсім трохи:

— Я не знаю, росинко. Вибач. 

Росинка здавалася напрочуд веселою. Невже вона не знає, що її життя таке коротке? Зовсім скоро її не буде, а вона все ще витрачає час на балачки з ним. Так і не вгамувала своєї цікавості:

— То чому ти, камінчику, лежиш тут, поміж трави, ховаєшся від усіх? Чого ти боїшся, ти ж такий міцний і гарний?

Від здивування камінчик викотився з-за стебла і вирячився на росинку. Він досі не чув, щоб про нього так говорили. 

— Росинко, ти що? Там, де я народився, і там, де встиг побувати, інші камінці говорили, що я якийсь дивний і ненормальний. Усі вони були інакшими. Якщо я наважуся колись виглянути на дорогу — мабуть, усі будуть з мене знущатися і сміятися. Чому ти вирішила, що я міцний і гарний? — на власне здивування випалив цілу тираду камінчик. 

Росинка усміхнулася і швидко відповіла:

— Я ж бачу, який ти. Навіть якщо ти відрізняєшся від інших камінців — це не означає, що ти гірший за когось. 

Вона говорила це так впевнено і щиро, що камінчик закляк, не в змозі опанувати себе від подиву. Через секунду вона додала:

— Ну все, мені пора. Щасти тобі, камінчику. Прощавай. 

Він не встиг нічого відповісти, тільки помітив, як опустилися гарячі сонячні промінці й випили росинку. Вони робили це щодня. Тож не було жодного шансу сподіватися на щось інше сьогодні. А камінчикові гарячі росопивці ніяк зашкодити не могли, хоч інколи йому самому хотілося опинитися на місці котроїсь із росинок — так набридло переховуватися. Але в нього була інша доля.

Після розмови з росинкою він ще довго лежав на місці, не ворушився й усе обдумував. А ще він горював: це була така уважна до нього росинка, така добра, весела й зовсім безстрашна перед неминучою смертю, а тепер її нема. Ніхто з ним так не спілкувався, як вона, і він знав, що її, неймовірно чуйну росинку, більше ніколи не побачить. 

Невдовзі стежкою пробігав хлопчик, що вийшов на прогулянку зі своїм чотирилапим другом — песиком на ім’я Джек. Камінчик встиг почути, як малий кликав свого улюбленця, перш ніж хлопчик, зачепивши його своїм кросівком, побіг далі. А ось камінчик опинився прямо посеред стежки.

Раніше він, мабуть, негайно всіма силами намагався б закотитися куди подалі, тільки б не лежати на видноті. Проте в ньому щось змінилося. Сонячні промінчики лоскотали його тіло своїм світлом і теплом, легкий вітерець обдував його з усіх сторін. Інші камінці одразу помітили його. Мабуть, вони не могли не звернути увагу на новоприбулого — його забарвлення дуже відрізнялося від решти камінців — він переливався різноманітними відтінками синього й зеленого. 

У камінчика автоматично промайнуло бажання втекти від уважних поглядів: раніше він би доклав усіх зусиль, щоб негайно сховатися, а зараз — хоча й трішки стривожився, але далі лежав на місці, чи то з байдужістю, чи то зі спокійною впевненістю у власному праві залишатися тут так само, як усі інші камінці. 

Песик Джек набігався і неспішно плентався поруч із двоногим другом — вони поверталися з прогулянки. Хлопчик помітив посеред стежинки незвичний камінчик і одразу підібрав його. А коли прийшов додому — вручив знахідку сестричці. 

Дівчина роздивлялася подарунок з таким захопленням, якого камінчик не бачив навіть в очах росинки. 

Вона виявилася талановитою майстринею і невдовзі прикріпила камінчик посередині своєї нової прикраси. Згодом показувала кольє всім своїм подругам і розповідала з захопленням, що цей чудовий камінчик знайшов братик на прогулянці й подарував їй. Дівчина майже не розлучалася з гарною й незвичайною прикрасою, яка приваблювала погляди кожного, кому потрапляла на очі. 

Камінчик іноді продовжував ніяковіти і тривожитися, але залишався на своєму новому місці.