Давня приятелька

Після обіду офіс спустів, бо Валерій Петрович подався у справах, а Костян уже обирав собі зручне місце в комфортному кораблі до Криту, як несподівано задзвенів телефон.

– Привіт, Ярославе.

– Данута, це ти? Привіт! Ти де?

– Я вже в Афінах.

– Ти ж мала наступного місяця прилетіти.

– Можеш мене привітати, я впоралася набагато швидше і в мене для тебе є гарна новина. Усе гаразд, чекатиму тебе у ресторані поряд з готелем, геолокацію скину тобі на телефон.

Вони не бачилися декілька років, хоча спілкувалися досить часто, особливо останні півроку. Було навіть цікаво поглянути на неї, як вона змінилася за цей час.

Данута сиділа за столиком у ресторані і розглядала якісь папери. А вона зовсім не змінилася, все така ж струнка і з цими смішними кучерями на голові. Одягатися вона полюбляла у різних бутиках, тому завжди виглядала стильно.

– Привіт, давно чекаєш? – запитав Ярослав.

Данута піднялася зі стільця, обняла і підставила губи для поцілунку. Ярослав обняв її та, за французькою звичкою, тричі поцілував.

– Щось будеш? – поцікавилася та. – Хоча, чому я запитую?

– Офіціанте, – помахала рукою молодому хлопцю, який саме проходив поруч.

– Що вам? – поцікавився той.

– Яке у вас є місцеве шампанське?

Офіціант назвав марку Kamara Pure, «Blooming Island» Pet’Nat Rose.

– Добре, несіть.

– Ти що, в тебе щось трапилося? – промовив Ярослав.

– Не в тебе, а у нас.

Що вона має на увазі? – почав розмірковувати Ярослав.

Офіціант, молодий недосвідчений хлопчина, схоже лише нещодавно почав працювати у цьому ресторані. Він хвилювався відкорковуючи дорогущу пляшку шампанського, бо знав, якщо з нею щось станеться, вирахують у кінці місяця з заробітної плати.

Ярослав подав знак хлопцю, що досить мучити пляшку і сам невимушено відкоркував її.

– А тепер випиймо за нас, – запропонувала Данута.

Данута поставила на стіл майже порожній бокал, взяла якісь документи в руки й демонстративно виставила їх уперед як якусь неймовірну цінність.

– Вітаю, тепер ми партнери.

Ярославу аж у голові запаморочилось.

– Ти що, в тебе що вийшло, не може бути, вау… це якийсь сюр…

У цю мить світ ніби перевернувся догори дриґом.

– Як тобі вдалося знайти покупця?

– Ну це було не легко, але ж ти знаєш, я дочка свого татка. І, до речі, я пообіцяла покупцю ексклюзивне право на наші новітні розробки.

– Це неймовірно! Навіть не віриться що це насправді. Давай ще шампанського.

Ярослав наповнив келихи та майже одним махом випив свій. У нас вийшло – це як сон.

Данута почала розповідати про переговори з покупцями, про умови їхньої співпраці, про те, як їй вдалося вмовити свого батька погодитись на партнерство з Ярославом. Хоча він завжди довіряв йому і цінував як спеціаліста. Її розповідь зайняла хвилин двадцять.

Потім вона зупинилась, поглянула на Ярослава.

– Давай ще шампанського, бо бачу ти трішки зажурився, – запропонувала Данута.

Після різкої ейфорії Ярослава охопила легка меланхолія.

– Знаєш, я вже не так радію коли чогось досягаю.

– Чому? – сміючись і не розуміючи поцікавилась Данута.

– Ну як тобі пояснити. Якщо один виграв, то інший обов’язково програв. Твоє щастя так чи інакше стається за рахунок інших.

– А, ти про це. Ти хоч уявляєш скільки той Костя на тебе скарг написав? Мені батько розповідав, а йому Валерій Петрович. Тижня не було щоб той бовдур якусь пакість на тебе не говорив. Він так уміло переконував Валерія Петровича, що той вже й сам починав вірити у це.

– А давай його звільнимо? – запропонувала Данута.

– Кого звільнимо? – десь ніби загубився у своїх роздумах запитав Ярослав.

– Цього гидкого Костю.

– У жодному разі. У нього родина. Я бачив його дружину і донечку. І вони здалися щасливими разом. Це ще одна загадка – як таким гидким типам вдається створювати гарні родини. І ще він непоганий спеціаліст, ні, не треба. Тим паче він зараз зі шкіри буде лізти, щоб довести що він кращий.

– Ось саме за це я тебе і ціную. І не тільки я, а й батько. Слухай, я вже мрію про Канни чи Лондон, можливо навіть Каліфорнію. Ще трохи побудемо в Греції, а потім потрібно рухатися далі. Тому завершуй свою грецьку епопею, даю тобі максимум рік.

Виходить вона ще не знає про заручини, – подумав Ярослав.

– А як твоя Ніна? – несподівано, ніби уловивши його думку, запитала Данута. – Не здивуюсь якщо вона уперлась з твоїм переведенням на Крит.

– Так, вона була не у захваті.

– І ти погодився на її умови? Ти хоч розумієш що сучасні жінки таких як ти не поважають. Вони вважають що ти прогнувся під них.