Джаз та кросворд

Ранок Олени почався не з джазової мелодії будильника, як завжди, а з катастрофи локального масштабу.

Замість ніжного звуку саксофона, глухий, важкий тон вдарив по барабанних перетинках.

Олена підскочила на ліжку. Серце калатало у шаленому ритмі. Крізь напівзаплющені очі вона побачила, як зі стелі на її улюблений перський килим бадьоро ллється справжній водоспад.

Сусіди зверху вирішили влаштувати позаплановий аквапарк?

— Тільки не це, — прошепотіла вона, скидаючи ковдру. Ноги одразу занурилися у холодну калюжу.

Олена поспішила до комори, щоб взяти відро, але дорогою згадала дещо дуже важливе. На кухонному столі лежав ноутбук із фінальною проєктною документацією для іноземного клієнта. Термін виконання був рівно о дев'ятій ранку. На годиннику було 7:45. Вона залетіла на кухню. Схопивши лептоп, Олена натиснула кнопку живлення. Екран блимнув і згас. Батарея розрядилася, а зарядний пристрій валявся на килимі в кімнаті, яка зараз більше нагадувала Атлантиду.

О 8:15 Олена нарешті достукалася до сусіда зверху. Двері відчинив літній чоловік у байковому халаті, від якого пахло корвалолом і смаженою цибулею. Це був пан Степан, місцевий пенсіонер-активіст, який зазвичай сварив молодь за гучну музику.

— Пан Степан! Катастрофа! Ви мене топите! У мене в квартирі вже Чорне море! — випалила Олена, важко дихаючи та стискаючи в руках мокру ганчірку.

Пан Степан поправив окуляри на ніздрях і здивовано подивився на свої сухі капці.

— Оленко, та ти що? Яке море? У мене сухо, я взагалі чай п’ю і кросворд розгадую. На третій по горизонталі — слово з 5 літер... «катастрофа» не підходить…

— Та яке там по горизонталі?! У мене зі стелі ллється! Ходімо подивимось разом! — Олена м’яко, але рішуче відсунула сусіда і зайшла в його квартиру.

У коридорі й на кухні справді було сухо. Але коли вони разом зайшли до ванної кімнати, пан Степан раптом зойкнув і схопився за серце. З-під старої чавунної ванни бадьорою цівкою била вода, яка слухняно зникала у щілині між стіною та підлогою — якраз у напрямку спальні Олени.

— Ой, лишенько… Це ж німецька сантехніка, тридцять років була як нова! — бідкався старий, бігаючи вздовж ванни з порожньою чашкою.

— Оленко, доцю, я ж не навмисно! Я ж думав, то в сусіда збоку телевізор шумить!

Побачивши, як у пана Степана затремтіли руки, Олена миттєво забула про свою злість. Вона зітхнула, забрала у нього чашку і спокійно сказала:

— Пан Степан, спокійно. Перекриваємо головний вентиль. Я вже викликала аварійну, вони їдуть. Головне — не хвилюйтеся, ковчег будувати не доведеться.

Старий винувато кивнув і намацав вентиль, а Олена помчала вниз — рятувати залишки власного ранку.

Наступні сорок хвилин перетворилися на суміш хаотичних фітнес-тренувань та екстремального прибирання.

О 8:30 вона сиділа на сухому стільці посеред розгромленої квартири. Волосся стирчало в різні боки, улюблена піжама з лінивцями була мокрою до колін, а в руках затиснутий телефон. Інтернет теж чомусь зник.

Найважливіший проект її життя зберігався на вимкненому ноутбуці.

Олена глибоко вдихнула. Паніка вже не допоможе. Вона заплющила очі, уявила ту саму джазову мелодію, яка мала б її розбудити, і раптом посміхнулася. Катастрофа вже сталася. Гірше вже бути не могло, тож залишалося лише рятувати те, що залишилося.

Вона взула гумові чоботи, накинула сухий плащ, схопила ноутбук і вибігла на вулицю. До найближчої інтернет-кав'ярні зі швидким Wi-Fi було три квартали бігу під літнім дощем.

О 8:55 Олена, важко дихаючи, увірвалася до закладу. Офіціант, дещо здивований, вставив у розетку своє запасне зарядне. Ноутбук увімкнувся. Файли завантажувалися болісно довго. Стрілка годинника невблаганно наближалася до дев'ятої. Палець завис над кнопкою «Відправити». Клік. На екрані з'явився зелений надпис: «Успішно доставлено». Рівно 8:59.

Дівчина відкинулася на спинку крісла і вперше за ранок розслабила плечі. До неї підійшов офіціант і поставив на стіл гаряче капучино. З динаміків кав'ярні тихо залунав легкий, спокійний джаз.

Увечері, коли з водою нарешті справилися, а стіни Олениної квартири вкрилися вологими плямами, у двері тихо постукали.

На порозі стояв пан Степан. У руках він тримав паперовий пакет. Старий виглядав дуже зніченим.

— Оленко, доцю, я ось… прийшов здаватися, — тихо мовив він, опустивши очі. — Весь день собі місця не знаходжу. До мене заходив слюсар. Сказав, проіржавіло коліно від старості. Моя вина, не догледів.

Олена зітхнула і запросила сусіда до кімнати, де все ще працював осушувач повітря.

— Грошей у мене, сама розумієш, не густо, пенсія не міністерська, — продовжив пан Степан. — Одразу весь ремонт не оплачу, але ховатись не буду. Ось тут, у згортку, вісім тисяч гривень — усе, що на картці мав, збирав на новий слуховий апарат. Бери, це перший внесок. А ще синові в подзвонив. Він обіцяв наступного тижня вислати решту, щоб ми тобі і стелю відремонтували.

Олена подивилася на згорток, потім на втомлене, зморшкувате обличчя старого. Їй стало чисто по-людськи його шкода. Вісім тисяч для нього були величезними грошима, а для її ремонту — лише краплею в морі. Тим паче, годину тому замовник затвердив проєкт і виплатив їй солідну премію за швидкість.

— Пан Степан, заберіть гроші назад, — м'яко сказала Олена, відсуваючи згорток. — На апарат вам потрібніше. Син нехай вишле, скільки зможе, на матеріали, а з ремонтом якось розберемося. Головне — вентиль поміняли.

Старий кліпнув очима, і в них блиснули сльози вдячності.— Ну спасибі тобі, золота дитина… А це тоді точно бери! — він вручив їй ще один пакет. — Це мед із моєї пасіки, липовий. І пиріг з яблуками, баба Галя спекла. Будемо чай пити, за збитки, так би мовити, розраховуватися.

Олена посміхнулася. Катастрофа, яка вранці здавалася кінцем світу, ближче до ночі перетворилася на теплий вечір із запахом липового меду та тихою розмовою. Історія з потопом завершилася на дуже теплій ноті!