Шабаш

Перші дні дорога була ще звичайною, якщо взагалі тепер може бути щось звичайне після пережитого. Степ тягнувся сірою, димною простирадлиною, де на обрії лише рідкісні давні кургани та чорні стовпчики вигорілих дерев. Повітря тремтіло над землею — гаряче, густе, прозоре, як скло. Від обрію до обрію тягнулися хвилі жовтих трав — випалених сонцем ковилів, що перекочувалися від вітру, наче м’яка шерсть сплячого звіра. Серед них — рідкісні плями волошок, диких маків та сухих будяків, шершавих на дотик, що пахли гіркотою і медом.

Лінькувато йшов Сивко, важко переставляючи копита. Його боки поблискували потом, грива сплуталася від вітру та пилу. Лука йшов поруч, притримуючи шаблю рукою. Піт стікав по скронях, але він не квапився — знав, що у спеку степу поспішати не можна: кожна тінь, кожен порив вітру тут — подарунок.

Десь далеко тягнулися журавлі, їхні крики дзвеніли тонкою ниткою у порожнечі. Над сухими балками кружляли канюки, стежачи за ворушінням трави. Земля дихала теплом, пахла пилом, полином і сухою травою. Коли вітер раптом налітав, він приносив із собою далекий запах річкової вологи, як пам’ять про життя, де є прохолода і шум води. Іноді траплялися сліди інших мандрівників: загублена підкова, обвуглена спиця від колеса, роздавлений чобіт із порваною халявою. Але людей майже не було, живі десь поховались, мертві залишились там, де їх застала старуха з косою.

Лука їхав мовчки: день — у сідлі, вечір — біля маленького вогнища, ніч — під щільним небом, де зорі світили тьмяно, ніби й самі втомилися дивитися на людську вікову метушню. Що ще потрібно вільному козакові? Йому іноді здавалося, що окрім нього та Сивка нікого більше не залишилося у світі і він останній з роду людського.

На третій день Сивко помітно почав кульгати, але крок тримав. Лука зліз і йшов тепер поруч, притримуючи повід.

– Потерпи, брате, – бурмотів він. – Дійдемо до наших, там і відпочинеш. Та чого ж, і я гульну.

До вечора небо затягнуло дивною, рівною пеленою. Не хмари — наче хтось натягнув над степом старий, вицвілий полотно. Світ став глухим, без сонячної радості і без нічної чесності. Здавалося, світ застиг між «днем» і «ніччю» і ніяк не вирішить, у який бік падати.

– Не подобається мені це, – пробурмотів Лука, поправляючи сідло. – Погодка якась… нечиста.

До ночі вони знайшли неглибоку балку — улоговину серед степу, прикриту з трьох боків пагорбами. Там було кілька хирлявих кущів і старий, напівзгнилий тин, видно колись тут жили люди і тримали худобу. Для ночівлі цілком згодиться.

Зробивши звичне: розсідлав коня, перевірив пов’язку на боці, зачерпнув води з вузької, вже майже пересохлої калюжі, він розвів вогонь. Дров не було, тільки суха перекручена трава та пара уламків від колись міцного паркану. Але для вогника вистачило. Лука сів ближче до тепла, витягнув люльку. Дістав свою звичайну тютюнівницю з простим, коричневим тютюном, вже хотів зачерпнути, але пальці самі намацали іншу — залізну, з трикутником. Він помітився.

– Ні, – сказав уголос. – З тобою, дружє, не охота більше зв’язуватись.

Залізну сховав глибше за пазуху, розкурив простий тютюн. Дим був важкий, гіркий, але справжній. Очі зайнялися сльозами не від видінь, а просто від присмаку нагару пропаленого люлечного дна.

Ніч накривала непомітно. Пелена над степом потемніла, але так і не стала справжнім небом. Ні зірки, ні місяця — просто глухий, чавунний звід. Вогник вогнища здавався єдиною живою точкою в цьому розплющеному світі.

Час підходив близько до опівночі. Козакові не спалося, Сивко тривожно переступав копитами, фиркав, раз по раз зиркав у бік балки.

– Тихо, тихо, – заспокоював його Лука. – Тут окрім нас нікого…

Він не встиг договорити. Спершу почувся звук. Тихий, тонкий, наче хтось далеко-далеко торкнув одну-єдину струну. Лука підняв голову, прислухався. У степу, окрім шурхоту сухої трави та рідкого подиху вітру, нічому було звучати. Жодного прогона, ні обозів, ні стану поблизу бути не могло. Звук повторився. Тепер уже довший, з переливом, наче та струна згинається, тягнеться, майже лопається. Щось середнє між скрипкою, волинкою і стогонами старих дверей.

– Звідки ж ти взялося… – пробурмотів він, озираючись.

Сивко здер голову, повів вухами, тривожно фиркнув у той бік, де темніла смужка пагорбів. Тим часом звук став ближчим. Він уже не просто висів у повітрі, а йшов звідкись конкретно, з півночі, і в ньому проступив ритм, як у п’яної, збивчастої мелодії. Лука підвівся, машинально перевірив пістоль за пазухою, торкнув руків’я шаблі. Над пагорбами неподалік раптом спалахнуло рудувате зарево. Не блискавка — рівне, живе світло, як від великого вогнища.

– У степу… вогнище? – глухо сказав він. – Та ще й з музикою?

Він ще секунду постояв, прикидаючи, потім сплюнув, присів і почав крастися в тому напрямку. Підійшовши якнайближче, він поповз по-пластунськи, залишивши свій маленький вогник і коня позаду. Земля була тепла, жорстка, в тріщинах, полин чіплявся за рукави, пил забивався в ніс і рот. Що ближче він підбирався до верхівки пагорба, то виразнішою ставала музика. Там уже були і перебори, і стукіт, і якийсь вигук, наче хтось підтакував сам собі між нотами. Стало чути, як потріскують дрова. Лука витягнувся, як у останньому кидку, обережно підняв голову над гребенем.

На другому боці пагорба, у неглибокій западині, був улаштований дивний привал. Посеред галявини палало вогнище — велике, у два зрости людини, але диму від нього майже не було, лише інколи виривалися іскри й гасли за півкроку від полум’я, наче далі їх не пускало. Вогонь був не жовтий, а трохи червонуватий, з синюватим підбоєм, від нього йшло сухе, погано зрозуміле тепло.

На корчаці біля вогнища сиділо створіння у камзолі кольору вицвілої бордо, з широкими полами, у старомодних панчохах і черевиках з пряжками. На голові — капелюх з пером. Обличчя — витягнуте, з гострим носом і підборіддям, очі блистіли дрібними вуглинками. Хвіст у нього, як годиться, стирчав з-під камзола і дрібно смикався у такт. У руках він тримав якийсь інструмент — наполовину лютня, наполовину скрипка, з довгою вигнутою шиєю і кількома округлими резонаторами, утиканими маленькими дзвіночками. Струни звучали не по-людськи — то зривалися у писк, то йшли в низький, глухий гул.