Спостерігач

Сьогодні був особливий день. Еліас Вейд готувався до нього більше половини життя — не як до експерименту, а як до зустрічі з чимось, що не міг означити словами. Він не знав, що знайде за лаштунками цієї події. Він не знав, що це дасть, але все всередині підказувало: якщо він не спробує, то десятиліття самотності не матимуть жодного сенсу. Все, що він мав, — припущення, формула та віра в те, що десь за межею сприйняття є відповідь, яку люди давно перестали шукати. Іноді йому здавалося, що він — останній з тих, хто намагається докопатися до перманентної істини.

Прокинувся він рано, задовго до системного сигналу станції. Вейд завжди вставав першим, ще до увімкнення штучного циклу дня. У цей час Event Horizon IX була майже темною; було чутно лише, як циркулює повітряна суміш та як вібрують тонкі панелі корпусу під тиском зовнішньої температури. Повітря було сухим, мов папір, пахло переробленим киснем і старою електронікою. Він любив ці години, коли в невагомості, серед зоряного вакууму, станція здавалася живою істотою, а її ритм збігався з його власним диханням. За роки життя тут він навчився не поспішати. Все відбувалося з граничною обережністю, ніби будь-який рух міг порушити крихку рівновагу між ним і безмовністю навколо.

Він поголився, акуратно, як колись, на Землі. Обережно провів лезом по щетині під рівномірне дзижчання фільтрів. Умився — бліда вода з присмаком міді стікала по долонях, відбиваючи червоне світло зірки. Потім витер обличчя старим рушником, на якому колись був логотип корпорації Helios Research Division — тепер вицвілий і майже нерозпізнаваний.

Потім приготував собі сніданок — порошкову каву, тюбик з протеїновим гелем, дві зневоднені коржики і сів біля ілюмінатора. Це був його ритуал: сніданок, якого ніхто не побачить. Він їв повільно, ніби це мало значення.

Раз на пів року до станції підходив автоматичний дрон-кур’єр з новими запасами і завданнями. Він відкривав шлюз, вивантажував контейнери, переперевіряв звіти, оновлював базу даних і знову залишався один. Суха переписка з аналітичним центром «Helios Research Division», без емоцій, без імен. Його місія здавалася простою — спостерігати червоного карлика, фіксувати параметри плазмових викидів, збирати дані про радіаційні поля. Все це йшло в архів Helios, де, можливо, колись хтось прочитає рядки його журналів. А може й ні.

Так йшло життя. Тридцять років — цикл спостережень, звітів і рідкісних слів: «Підтверджено. Прийнято. Наступний сеанс через 180 днів».

Він підійшов до центрального ілюмінатора. Червоний карлик висів у безмовності — маленьке сонце, тьмяне, але живе. Його свічення, повільне, пульсуюче, здавалося диханням давнього звіра, чиї ребра — орбіти мертвих планет. Еліас завжди відчував, що це світло старше будь-яких богів. Він подумав про те, що за тридцять років тут він бачив усе: магнітні бурі, спалахи, метеоритні потоки і жодної живої людини. Тільки сигнали, коди і власний голос, який іноді здавався чужим. Він обрав це добровільно. Коли «Helios» запропонували йому посаду старшого дослідника автономного спостережного поста, усі колеги вважали, що він з’їхав з глузду. Але для Еліаса це була не робота, а можливість вийти за межі звичайного. Говорили, що він збожеволіє через рік. Але він уже тоді був готовий залишитися один. Люди все одно давно жили в симуляціях, замкнені у віртуальних містах свідомості. Справжня наука їм більше не була потрібна. Він був останнім з тих, хто ще хотів зрозуміти, а не просто існувати.

З часом звіти стали короткими, як пульси. Він не бачив сенсу розписувати одне й те саме. Щось всередині поступово змінювалося: з кожним роком він усе більше думав не про зірку, а про себе. Про те, що він теж спостерігач, маленький прилад, який сприймає реальність через вузьке вікно мозку. Що, якщо сама свідомість підкоряється фізичним законам, як світло або звук? Що, якщо в неї теж є частота, хвильова структура, і якщо знайти її резонанс — можна побачити те, що приховане за кулісами сприйняття?

 Ця думка вперше прийшла до нього сімнадцять років тому. Тоді він зробив у журналі короткий запис: «Суть проста. Свідомість — поле. У нього має бути частота. Якщо я зможу увійти в резонанс з полем, то, можливо, побачу те, що приховане за кулісами сприйняття». Мабуть, з цього почався його шлях.

Іноді він розмовляв із Миррою — ШІ, просто так, щоб почути голос, навіть якщо цей голос створений алгоритмами і рядками коду. Коли він розмовляв із нею, це звучало майже як діалог із живою людиною. Він навіть іноді ловив себе на тому, що чекає від неї поради.

— Мирро, — сказав він вранці, — сьогодні у нас не звичайний день.
— Визначте критерій «незвичайності», — відповів штучний інтелект.
— Сьогодні я закінчу спостерігати ззовні.
— Ви хочете завершити свою місію — спостереження?
— Ні, — сказав він і посміхнувся, — я хочу подивитися з іншого боку.

Станція замовкла. Здавалось, Мирра «обдумувала» відповідь, і тиша в цей момент була настільки густою, що здавалося, її можна торкнутися.
— Ймовірність успіху не визначається.
— Саме тому це варто спробувати, — сказав Еліас.

Він підійшов до ілюмінатора. Червоне світло зірки відбивалося в його зіницях, перетворюючи очі на два маленьких сонця. За склом було нескінченне ніщо, лише холодна порожнеча, ні планет, ні слідів цивілізації. Іноді він уявляв, що десь там, далеко, є світи, де досі звучать людські голоси. Але навіть якщо й так, то він уже не був їхньою частиною. За роки він став частиною станції, вбудувався у її енергоконтур. Для нього це було майже живе створіння, народжене з формул і самотності.

Вейд провів долонею по металевій панелі, на якій біліли сліди часу — крихітні подряпини, залишені інструментами, незначні, але помітні. За ці роки він зібрав тут усе, що потрібно для одного останнього експерименту. Не лабораторію, а просто конструкцію зі старих деталей, що залишилися після ремонтних дронів і деяких відключених систем станції. Він ніколи не називав її машиною. Це було продовження його думки, спаяне руками. Людина не була інженером. Він не будував установку, як на фабриці. Він просто зібрав контур — маленький експериментальний модуль. З роками він удосконалював його, перевіряв показники, підключав системи охолодження. Нічого надприродного — просто фізика й наполегливість. Ніхто не допомагав йому. Тільки станція, ШІ «Мирра», виконувала команди, відстежувала помилки, коригувала схеми. Іноді йому навіть здавалося, що станція знає його настрій: якщо він довго мовчав, освітлення тьмяніло, ніби вона не хотіла заважати; якщо він бурмотів формули вголос, модулі охолодження відгукувались м’яким гулом, як відповідь. Так вони й співіснували — людина і машина, обоє забуті рештою цивілізації, обоє списані з балансу життя.