Різдвяна

Артур зайшов слідом за дружиною, шаркаючи по старих гранітних сходах, у під’їзд. В одній руці він ніс пару пляшок шампанського «для дівчат», а в іншій — великий київський торт. Сніжинки на їхньому одязі повільно перетворювалися на росу. Він підняв голову й оглянув усе навколо. Під’їзд виявився старим, дореволюційним — із тих, що пам’ятають ще гасові лампи й кроки людей у сюртуках. Важкі дубові двері, колись оббиті залізом, давно втратили фарбу, але й досі зачинялися з глухим, упевненим стуком. Від них тягнуло холодом і пилом, запахом невблаганного часу, старого дерева і чогось іще — застійного, багаторічного.
Підлога була викладена плиткою, подекуди стертою до гладкості. У кутах ще вгадувалися візерунки — геометричні, стримані, колись чіткі, тепер майже стерті тисячами кроків. Стіни — товсті, нерівні, пофарбовані олійною фарбою, місцями облущеною до старої штукатурки. Там, де фарба відпала, проступали шари різних епох — вохристий, сірий, блідо-зелений. Наче геологічний зріз часу.
Стеля висока, з ліпниною, місцями зі слідами сторічної кіптяви. Десь виднілися сліди старих гаків — колись тут висіли газові лампи. Тепер замість них — тьмяна лампочка під бляшаним абажуром, що давала жовте, майже лікарняне світло.

Сходи підіймалися важкі, широкі, з дубовими поручнями, відполірованими долонями тисяч людей. Поручні були теплі на дотик, ніби зберігали тепло тих, хто торкався їх раніше. Сходинки, відшліфовані тисячами підошов, особливо посередині, нагадували, що стоять тут уже давно.
Десь між поверхами відчувався запах старих квартир: вареної капусти, пилу, старих книжок, старих стін і чогось іще — невловимого, домашнього й водночас тривожного. Запах минулого, яке не йде.
На стінах висіли поштові скриньки — різні, зібрані з різних епох. Деякі давно не відчинялися. На інших ще виднілися прізвища, вицвілі й майже нечіткі.
І було в цьому під’їзді відчуття, ніби він веде не просто вгору, а вглиб часу. Наче кожен крок угору — це крок у чийсь чужий, давно прожитий день. На другому поверсі лампочка не горіла, але з-під одних дверей пробивався жовтий промінь світла. На третьому поверсі вони зупинилися перед лівими дверима, з безліччю старих і кількома новими дверними дзвінками з прізвищами поруч.

Дружина Артура Ольга натиснула кнопку дзвінка поруч із прізвищем Зуєва. Літера «з» була перекреслена, а над нею виднілася кілька разів замазана літера «х». Артур ледь усміхнувся кутиками губ.

— Зуєва, значить. — Він розстебнув дві верхні ґудзики пальта, Ольга кинула на нього докірливий погляд.
Тут жила її найкраща подруга, а за сумісництвом і кума Оксана. З глибини квартири долинув дитячий тупіт і сміх. Замок клацнув, на порозі стояли двоє хлопчаків.

— Здрастє. А вам кого?
— Привіт. Ми до Оксани. — відповіла Ольга, заходячи всередину.
— Тьоть Оксано! — закричав один, — До вас!
Двері однієї з кімнат відчинилися, і звідти долинув веселий гомін голосів гостей. Господиня кімнати була худорлява дівчина в сірій сукні та з вечірнім макіяжем.
— Олько! — вона підбігла до подруги й міцно обійняла її. Вони легко поцілувалися в щоки. — Проходьте! Уже всі зібралися, вас тільки й чекали.
Скинувши верхній одяг у передпокої, вони пройшли до кімнати. Там уже було повно людей. Привітавшись із усіма й обмінявшись люб’язностями, Артур і Оля сіли за стіл, ліворуч від господині.

— Штрафну! — зарепетував чоловік сестри господині з іншого кінця столу. По його товстому рожевощокому обличчю було видно, що він уже добряче випив.
— Я не п’ю, — тихо відповів Артур і відсунув від себе маленьку чарку.
— Я за нього вип’ю, — весело додала Оля.
— Це що ще таке? — чоловік сестри навіть підвівся зі стільця й, прихопивши почату пляшку коньяку, попрямував до новоприбулих. В його очах читався той ступінь сп’яніння, коли людину майже неможливо в чомусь переконати. За ті кілька митей, поки він ішов, Артур устиг сховати свою чарку під стіл, і на столі залишився лише тонкий стакан із якимось соком.
— А я кажу — штрафну! — трохи хитаючись і наливаючи Олі, бурмотів товстун.
— Він у мене не п’є, — усміхнулася Оля.
— Зовсім? — спитала одна з присутніх.
— Тепер зовсім.
— Це як це? — здивувався товстун. Гості подивилися на Артура.
— У нього фобія… — почала було Оля, та Артур перебив її.
— Та не фобія це, а радше небажання більше бути не при тямі. — він замовк на мить. — Хоча, так, можливо, фобія. Я боюся вживати алкоголь.
Усі перезирнулися. Як це — боятися? Одне діло просто не пити, а зовсім інше — боятися цього. Дивно й незрозуміло. Товстун поруч почухав лисіючий потилицю й замислився буквально на мить.
— Любий мій, від доброго коньячку ще ніхто не помирав, — нахилившись до обличчя Артура й поклавши йому на плече свою важку руку, видихаючи в лице гидкий запах перегару, сказав товстун. — Точніше, ні! Помирали, звісно! Але ж не від таких доз.
Артур повільно підвівся, його обличчя трохи зблідло, а на лобі виступив холодний піт.

— Хочу з вами не погодитися. Я був свідком того, як навіть від однієї чарки люди гинули.
Обличчя Олі змінилося й набуло нудного виразу. Оксана тут же підскочила до зятя й почала легенько підштовхувати його в бік його місця за столом, примовляючи: — Ну не п’є людина, чого ти до нього причепився?
Товстун щось бурмотів у відповідь, але розібрати було важко. Коли його посадили на місце, всі знову загомоніли, а діти почали носитися квартирою з іще більшою жвавістю. Компанія їла, пила, жартувала, згадувала минуле. Артур трохи заспокоївся й теж долучався до розмов, якщо теми були йому близькі. Кілька годин пролетіли так швидко, що ніхто й не помітив, як стрілки годинника підповзли до півночі. Товстун уже спав у сусідній кімнаті, діти ще бавилися, але не так жваво, як раніше, і тоді один із гостей, глянувши на годинник, сказав: — О! За кілька хвилин Різдво! Давайте вип’ємо!
Усі дружно його підтримали. Побажавши одне одному всього найкращого, вони цокнулися. Додому ніхто не збирався — усім було весело. Різдвяний вечір добігав кінця, і наступала ніч. За вікнами великими пластівцями кружляв сніг. Він падав неквапливо, не по-зимовому тихо, ніби обережно, мовби боявся потривожити тишу. Він лягав на підвіконня м’якими грудками, не танув одразу, а повільно, ніби вагався, чи варто зникати. Світло ліхтаря розмивалося в повітрі, перетворюючи вулицю на каламутну жовтувату пляму, де неможливо було розрізнити ані обриси будинків, ані край дороги.